Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
(«Людоньки, потісніться!»), скинув свій чобіт пошвидше – рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав і ногою притупнув.
– Ну, як? – питають цікаві.
– Мов на мене пошитий… Ану сюди лівий!
Крамар спершу заартачився, та люди, спасибі, підтримали: «Дайте, дайте, купує ж бо чоловік!.. Як же так: отакі гроші платить, та щоб не приміряти!» – «А як утече, хто тоді гроші платитиме?..» – «Та куди йому утікати? В оцих чоботях його одразу міліція вхопить». Нарешті умовили.
Взувся Іван, стоїть і вже не знає: його це ноги чи не його. До колін мов його, а вже нижче – наче в пана.
– Aнy розступіться, людоньки, спробую, які вони на ходу!
Пройшовся гоголем по крамниці, звернувся до Курочки:
– А що, Мефодію, як нові чоботи?.. Оце ж якби мене Федора зараз побачила – умерла б!
– То що, берете, дядьку, чоботи? – крамар з-за прилавка.
– Я б, чоловіче, і взяв, отакі чоботи та щоб не взяти, та, на біду, усі гроші вдома залишив. Заховав їх десь так, що вже й до смерті, мабуть, не знайду.
Сів та й давай роззуватися. Крамар лається, люди сміються, а Йванові хоч би тобі що! Роззувся, чоботи рукавом витер, помилувався востаннє та й подав на прилавок:
– Спасибі, чоловіче добрий, що дав хоч трохи поносити!
І, вже з магазину виходячи, все цмокав губами:
– Отаку пару чобіт зносити – і помирати не жалко!
А як на вулицю вийшов, то сказав до Мефодія:
– Жаль, що грошей ні шеляга немає. А то ми ще не так торгонули б!
Вернулися до підвод. Не встиг Іван розповісти Ганжі про чоботи, як пролунала команда рушати, і довжелезна валка покотила за місто.
Одразу ж за Хоролівкою розгорнувся степ. Безкінечний гостинець прорізав його з краю в край, впирався в обрій. Нежарке уже сонце світило ясно і чисто; зависнувши над гостинцем, воно било прямо в очі, але не сліпило. Довжелезна валка порипувала возами, стукотіла колесами, майже не здіймаючи пилюки – вимочений дощами, продутий вітрами, гостинець був твердий, мов із каменю.
Іван дивився, дивився захоплено: «Господеньку, а простору! Та пусти сюди тищу підвід – і то не заповнять!» – і в його світлих, неспокійних очах мерехтів щирий подив. Може, вперше за все своє життя відчув Приходько неосяжність землі, на якій йому судилося прожити, і свою перед нею нікчемність. Це ж ми супроти цього усього – наче комахи! Їй-бо, як комахи!..» І, не витерпівши, обернувся до Курочки:
– Мефодію, ходи-но сюди!
Курочка блимнув сонним оком, спитав:
– Що там?
– Та йди пошвидше!.. А то прозіваєш!
Появився Мефодій. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повітря, голосно чхнув.
– На здоров’я! – відіткнувся луною Іван. – Хотів запитати: куди оцей гостинець веде?
– Куди?.. У Полтаву, мабуть.
– А далі куди?
– Гм, далі… Кудись та веде…
– А я так думаю: дорозі оцій кінця-краю немає!
– Таке й скажеш – немає! Десь та мусить бути кінець.
– А от немає! – уперто Іван. – Тягнеться цей гостинець –