Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
ж у постіль. А коли Мокрина поцікавилась, де він був, сказав, як одрізав:
– Не мона… Бумага підписана…
Мокрина уже й не допитувалась. Тим більше, що од чужих людей узнала все.
Курочка ж таки добився свого: як повертався, то колеса його воза аж у землю вгрузали. Привіз і дощечок, і обаполів – старшина не обидив. Склав за сараєм, подалі од чужого заздрісного ока, ще й соломкою зверху прикрив. А після вечері, коли ще й не смеркло, заглянув у хлів. Хлівець уже з півроку порожній, Курочка давно збирається завести кабанчика, та все не з’їздить на ярмарок, тож не було б особливої потреби туди й заглядати, аби не зошит. Захований поглибше під стріху, щоб дітлахи не налапали, старанно в ганчірку замотаний. В чорній ледериновій палітурці. В ньому ж і хімічний олівець, добре вже списаний.
Курочка, перш ніж того зошита дістати, надвір обережненько виглянув: чи ніхто не підглядає? – потім двері причинив, ще й кілком підпер ізсередини. А тоді уже послав руку під стріху.
Зошит цей появився у Курочки майже чотири роки тому, у тридцять сьомому. Він би його й не заводив, коли б не трактор, а вірніше – тракторист, що – така вже роззява! – поліз під машину, а струмент залишив без нагляду. Курочка мимо як проходив, то й зупинився заворожено. Глянув на ноги, що стирчали з-під трактора, схилився над інструментом: «А роздивлюся поближче!» Роздивлявсь, роздивлявсь, та й не зчувся, як у руці його опинився шведський ключ. А тоді вже вийшло якось само собою: ключ за пазуху – та й дай Бог ноги!
Приніс Курочка ключ той додому: навіщо – і сам до ладу не знає. Жодної ж гайки у хазяйстві нема, хіба що дійки корові одкручувати! Тут спрацювала скоріше з діда-прадіда засвоєна наука: тягни все, що легко лежить – колись та знадобиться. Носився, носився з тим ключем Курочка, та врешті й приткнув його під стріху.
Стирчав би там ключ, поки й іржа його сточила. Стирчав би, незважаючи на те, що другого дня на загальних зборах колгоспників Твердохліб об’явив: «Хто од трактора ключ поцупив – поверніть назад! Поверне – нічого не буде, а знайдемо самі – хай не прогнівається!» Курочка найбільше обурювався невідомим злодюгою: «А-я-яй, як же так!» – але й не подумав вернути ключа: переховав лише у садок, в порожній вулик – на випадок обшуку.
Вулик його й підвів. Та якби ж то знала людина, де падати буде, – сіна наслала б!
Куроччин старший синок, весь геть у тата, ще раніше влаштував у тому вулику схованку. Поліз за рогаткою та ключ і намацав. Як глянув, то аж упрів: отака несподівана знахідка!..
Грався, грався, а потім до школи й поніс: перед товаришами похвастатись. А діти до вчителя: «Іване Гнатовичу, а ключ у Курочки!» – «Ключ? Який ключ?» – «Отой, що од трактора!» От – сільце й зашморгнулося! Того ж вечора приїхав з району міліціонер, одтарабанив Курочку в Хоролівку.
І шили там Курочці не що-небудь: економічну диверсію. Знищення сільськогосподарської техніки з метою розвалу колгоспу. Сумнівалися тільки в одному: сам Курочка діяв, як кустар-диверсант, чи за завданням контрреволюційної організації. Схилилися до організації, так було солідніше…
– Ось