Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
але стріляти можна, досі ще не розірвало. Віддача менша, ніж у гаківниці, однак шапка з голови злітала, і як забудеш притиснути щосили приклад до плеча, то носитимеш синячище до нових віників.
Зате ж і стріляла! Заєць хай куди одбіжить, такою рушницею нічого й пробувати, а з гусятниці тільки добре прицілься – і звірина в торбі. Пекельний навмисне зайців подалі од себе одпускав. Бо одного разу зблизька як ужарив – тільки голову-лапи й знайшов.
Одна біда, що важка: півпуда, не менше. Поки прицілишся, то й руки помліють. Але Корній пристосувався і тут: вирубав рогачик із вишні та так і ходив – на плечі – гусятниця, а в правиці – рогачик. Підніме зайця, рогач у землю ввіткне, приладить гусятницю, а тоді вже й вицілює.
Не мазав ніколи. Як гільза порожня, так і заєць при боці. Жінка, діти їли зайчатину майже щодня, не забував і Твердохліба та інше начальство сільське. Бо коли добре підсмажений, та ще нашпигований салом із часником – пальці оближеш!
Отож Корній і стеріг оте поле – гостей непрошених турив подалі.
Якось увірвався в контору задиханий:
– Голова!.. Тамечки люди!
– Які іще люди?
– Нетутешні… Зайців молотять!..
Твердохліб про зайців як почув – пробкою з-за столу вилетів.
– А ти нащо поставлений?! – закричав на Корнія. – Чом не прогнав?
– Дак вони усі з ружжами… Я їм кричу, а вони мене к такій матері посилають… О, чуєте, знов стріляють!
За вікном, з боку поля, і справді: тах! тах! – як у дошку.
Твердохліб, матюкнувшись, до залізного ящика, що правив за сейф. Одімкнув, ухопив кобуру з пістолетом, картуза на голову – та надвір. Корній з рогачем і гусятницею попер за ним слідом.
– Якиме, запрягай!
Помагав навіть виводити коней – така його била нетерплячка. Скочив у бричку, гукнув до Корнія:
– Сідай!
Прали щодуху. І щоразу, як бабахкали постріли, Твердохліб матюкався крізь зуби. Яким же батожив коней, що й так мчали галопом.
Поки доїхали, мисливці вже впорались. Сиділи під стогом (Твердохліб наказав стога того поки що не чіпати: може, Путько захоче посидіти в засідці), підобідували. Одну пляшку вже встигли висушити, друга стояла, щойно почата. Поруч і зайці постріляні – сім русаків. Твердохліб на тих зайців як глянув – аж затіпався:
– Документи!
Мисливців було троє: один старший, двоє молодших. Старший крихти із сивого вуса струсив, мовив докірливо:
– А може, привітатися спершу потрібно?
– Документи, кажу! – аж почервонів Твердохліб.
– А ви хто такий, щоб документи питати?
Це – наймолодший. І не подумав устати, коли Твсрдохліб підійшов. Дивиться нахабно, ще й усміхається.
– Ану, давай документи, а то ружжо одберу! – скипів зовсім Твердохліб. Тоді той, наймолодший, рушницю на коліна, ще й на Твердохліба навів:
– Котись ти знаєш куди?!
– Зачекай! – сивовусий до нього: не хотів, мабуть, заводити сварку. І до Твердохліба примирливо: – Ви, товаришу, хто