Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
Без сірника загоряється.
– Ви вже скоро й самі згорите! Не треба й підпалювати!
– Чув? – поскаржився комірник бригадирові, який саме дрова до хати вніс. – Робимо, робимо, та ще й випити нам не дають.
– Вам не даси!.. Як неділя, так і борода у горілці!.. Аж капотить.
Трохи згодом прийшли і заступник та другий бригадир:
– Не приїхали?
– Та зараз будуть.
З хати уже й не виходили: до столу запрошені. Посідали на лавку, у вікно поглядають, щоб не взівати.
Підкотили у сутінках: заїжджали іще до ставу. На ферму як зайшли, Твердохліб навмисне Путька поперед себе пустив. Там, посеред проходу, поріжок. Наче і невисокий поріжок, а доярка яка як забуде, обов’язково перечепиться. Воно хоч і електрика, та лампочок обмаль: так, аби дійки намацати.
І Путько й шкопиртнувся:
– Тобі що, лампочку зайву важко вкрутити? – сердито до Твердохліба. – Так я привезу особисто.
– Лампочки не жаль, давно б уже навішали скільки треба…
– Так чого ж ви?..
– Генератор не тягне, Митрофане Онисимовичу! Генератор у нас заслабкий…
– Зайшов би до мене – щось та придумали б. А то – генератор!
Дякує Твердохліб і не нагадує, що якось уже був у Путька. Та лише заїкнувся про генератор, той на нього мокрим рядном:
«В тебе що: інших ділов зараз немає? Тут ось хлібоздача горить, область дихати не дає, а йому – генератор!..»
Під гарячу руку, видно, підліз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнівається, то й не підступайся до нього!
– За язика вас треба тягнути! – бурчав тим часом ГІутько. – Де ставити збираєтесь?
– Та на греблі ж!
– Ану, поїдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт виділяти!
І виходили по греблі, Путько навіть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце літо було! Забув уже, коли і в річку заходив. Міг би в неділю, у вихідний, але де? Не буде ж голова райвику разом із іншими («З протчими», – як сказав Митрофан Онисимович) лізти у воду! Авторитет свій підмочувати!..
– Так тому й бути – присилай по генератор! Умовили.
Сідали в машину зовсім уже веселі. Нешерет навіть дозволив собі помріяти вголос:
– Та ми, натурально, усе село заллємо електрикою. Якби ще стовпів де дістати…
– Дам і стовпів, – розщедрився зовсім ГІутько. – Тільки глядіть мені, щоб до Нового року і засвітили!
– Засвітимо! – Твердохліб упевнено. – Так засвітимо, що вся буржуазія посліпне!
– Чув? – Путько до редактора. – Запиши!
Редактор чирк-чирк у блокноті: «електрика», «риси нового». Потім уже розгорне на цілу колонку, а це, щоб не забути…
Заїхали прямо у двір. Твердохліб, пропускаючи наперед Путька, гукнув до дружини:
– Марусю, приймай гостя дорогого!
Маруся, в світлій батистовій блузці, у вузькій синій спідниці, в черевиках з блискучими пряжками, ще й на закаблуках високих («і ми вміємо одягатися не гірше ваших, міських!»)… Маруся, з косою чорною,