Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
луб’я старе, потрібне! – поглядав на неї комірник. – І вона з своїми козами на торг!..»
– То що ж, наллємо по першій? – звівся господар. – Як, Митрофане Онисимовичу?
Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в міру, то чому б і не випити.
– Як ти дивишся на це, редакторе?
Редактор дивився позитивно.
Налили чоловікам, наповнили чарки й жінкам.
– Тост давайте!.. Тост!..
Твердохліб, раз уже звівся, то йому й починати.
– Пропоную всім устати й випити за товариша Сталіна! – і аж очі зволожились.
«Похвально, похвально», – закивав до Твердохліба Митрофан Онисимович. Важко звівся, вгору чарку підніс:
– За нашого дорогого вождя і навчителя!
– Хай йому, натурально, тищу років живеться!
– Чув?.. Запиши!..
Випили стоячи та одразу й сіли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тоді вже й почалася розмова.
– «Короткий курс» усі ізучаєте? – піддіваючи виделкою сало, поцікавився Путько.
– Ізучаєм, аякже!
– Через четверту главу перевалили? – бо сам на четвертій навіки застряв. Спіткнувся на діалектиці («діалектрика» – вимовляв Путько) і ні вперед, ні назад! Другий рік до особистого плану записує: «Ізучити четверту главу». А як її в біса «ізучиш», коли мовби й слова усі зрозумілі, а почнеш складати докупи – туман!
– Та ще ні… Саме дійшли…
– Ну як дійшли, то попотопчетесь! «Діалектрика» – це вам не ціпом махати!..
Випили й за «діалектрику». За четверту главу, щоб подолати. А потім уже простіші тости пішли: за Митрофана Онисимовича, його дорогоцінне здоров’я, за господаря і господиню, за процвітання колгоспу і вдале полювання на зайців.
Зашуміло, завертілося в головах – розв’язало усім язики. То сиділи мовчки, прислухаючись, що скаже Путько, тихцем заїдали, що стояло поближче, а це загомоніли, перебиваючи один одного.
– Я от що кажу: треба сіять люпин…
– Мені, натурально, до школи ходити не треба… Про дітей мусимо думати!..
– Та чого ж ви пиріжків не куштуєте?.. Беріть он той, що на вас дивиться…
– Люпин, кажу, сіяти!..
– Усі тільки й бачать: комірник, комірник… А комірник що: у Бога теля з’їв?..
– Та вам жити ще мона. Бригадирського хліба скуштуйте!
– Оце у самісіньку точку: хто бригадиром не був, той і горя не знав.
– То ви, звиняйте, й самі оті фотографії печатати будете?
– Сіять люпин!..
Торкнулися й міжнародних подій:
– Німець – людина серйозна… Я ще коли в плєну був, то вже як скаже, то скаже…
– А англичанин що – так собі?.. Янгличанина теж голими руками не візьмеш!..
– Натурально!
– А я кажу – німець!.. Од кого люпин? Од німця!.. Сперечалися, сперечалися, звернулися до Путька: розсудіть. Путько пив не менше, ніж інші, заїдав теж добряче: Твердохліб ледь встигав на тарілку йому підкладати. Почервонів, упрів, комірець білої сорочки