Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
чого мене не гукнув?
– Та я ж думав, що ти вже тут… Так поспішав, що й тютюн удома забув… То сідай біля мене та давай спряжемося: твій тютюн – моя закрутка.
Курочка неохоче дістає кисет, тим більш неохоче, що Іван он уже наготував і клапоть паперу під цигарку: півгазети одпанахав!
– Сип, сип, тобі на тім світі одсиплеться!
Сходилися люди – з усього кутка. Жінки до столу, поближче до вчительки, чоловіки ж біля дверей мостилися. Одразу ж діставали кисети, мов тільки для того й прийшли, щоб накуритися, і невдовзі в хаті стало аж сизо од диму.
– Ви хоть би учительшу пожаліли! – докоряли їм жінки. – Смалять, смалять – у пеклі не насмалитесь!..
– А вчительша шо – не людина?.. Правда ж, Олексіївно?
Тетяна казала, що правда. «Куріть, куріть, я нічого», – хоч у голові вже починало й шуміти. Попросила лишень відчинити вікно, а то й справді задихнутися можна.
Слухали Тетяну мовчки, уважно, виховані в пошані до будь-якої людської праці. Лише коли Тетяна скінчила, тоді й загомоніли.
Перший почав Приходько. Не Іван, а Микола Васильович. Сидів під стіною на лавці, і його поголене заради неділі лице світилося закам’янілими зморшками.
– Ото стриг чорт свиню: крику багато, а шерсті мало…
– Це ви до чого? – аж стріпнувся Курочка.
– А ні до чого… – повів на нього насмішливим оком Васильович. – Просто згадав, як мій тато любили казати.
Та одчепитись од цікавого Курочки не так просто. Коли отаке сказала людина, то мала ж вона щось на увазі!
– От я коли щось, для прикладу, скажу…
– Та то ж, Мефодію, ви… До вас і Москва прислухається!
Посміялися незлостиво із Курочки. А Йван іще й по плечу його поплескав: «Ото тобі наперед наука: не заводься із Приходьками! Братові моєму хоч і далеко до мене, а все ж одного тата діти!»
Микола, мов би й не чуючи брата, дістав кисет, став непоквапом лаштувати цигарку. І так у нього акуратно та ловко виходило, що всі мимоволі на його пальці тільки й дивилися. Стромив цигарку до рота, нахиливсь до сусіда:
– А ке огоньку!
– А я скажу так, – устряв, мовби проснувся, до розмови Глекуха Дмитро: ходив завжди, як кабан, у щетині – по самісінькі очі. І щетина ота завжди на ньому була однакова, що учора, що позавчора, мовби виросла за один раз та й не росла уже більше. – Я так скажу: война буде чи ні, а воювати доведеться!
– Оце як у око вліпив! – розсміявся Іван Приходько. – Звідки ти знаєш?
– Ото вже раз хмари збираються, то жди граду на голову.
– Та, може, ще й не буде, – Данилівни жалісний голос: – о Господи, тільки жить почали, а тутечки знов про війну! – Бува, які хмари повзуть, а, гляди, стороною й обійдуть.
– Ці не обійдуть… Це – обложні…
Тетяна вважала за потрібне втрутитися: знову послалась на пакт. На сталінську мудру політику, що забезпечила мирне життя нашій державі…
– Воно-то так… – наче погодився з нею Глекуха. – Згори, канешно, видніше… Тіки згадаєте моє