Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
мамо, – намагалася бути якомога веселішою. – Після завтрього знову прийду.
– Якби ж не так, доню, далеко!
Назад уже ніхто не підвозив. Кому б це стукнуло в голову виїжджати серед ночі! Ніде ані зблимне. І Тетяна одна – сама на весь світ. Іноді світить місяць, іноді все тоне у мороці, і Тетяна не знає, коли їй страшніше: чи коли вона нічого не бачить, чи коли видно її. І вже не йде – біжить, і молить далекого Бога: «Ти ж не даси загинути: у мене ж сини!»
Три місяці промучилася мама. Три місяці бігала до неї Тетяна. Втомлювалась, аж темніло в очах, і була рада тій втомі.
В грудні мама померла.
Ховала її Тетяна сама: старша сестра, Ліда, не приїхала – у неї захворіла дочка; Федір теж саме лежав у лікарні. Прислав телеграму, а згодом написав і листа: кликав Тетяну до себе. Житимуть разом, а роботу знайдуть, без роботи не сидітиме. Обіцяв навіть гроші вислати на дорогу, як сестра надумається.
Тетяна спершу була загорілася їхати. Так їй набридла самотність, так хотілося бути поряд з близькою людиною, якій і звіритись, з якою й порадитись, на яку й обпертися в тяжку хвилину. Почала вже й листа: чекай, брате, у гості – почала, та й не закінчила.
Що їй завадило тоді дописати листа? Що стало на дорозі до брата?
Страх перед невідомим? Тут вона мала роботу, тут її знали, і якщо із нею, не доведи Господи, щось трапиться, то знайдуться люди, які її підтримають. Як підтримали отоді, коли вона пішла од Івасют. А там? Ану ж що станеться з братом – куди тоді їй діватися?..
До того ж два хлопці. То куди вона поїде?
Тетяна давно уже примирилася з думкою, що їй од життя ждати нічого. Жила заради синів. Вона нещаслива, хай хоч діти будуть щасливі. Заради них оформила розлучення з Оксеном, а потім оббивала поріг районного суду, щоб замінити прізвище старшому. Могла б – відмовилася б і од власного прізвища. Щоб жодна пляма не лежала на дітях, не попсувала їм майбутнього. Скільки вона пережила, коли Андрійко надумався поступати до комсомолу! Скільки перетрусилася: ану ж не приймуть, тоді можуть виключити і з середньої школи. Не раз питалася в сина: може, не треба? Може, краще почекати, поки закінчиш школу та вступиш до інституту?
– Треба! – відповідав коротко син. І затята, Івасютівська зморщечка розсікала гладеньке поки що чоло.
Йому теж, певно, було нелегко. Якось Тетяна спитала, чому не запросить у Тарасівку друзів. Адже є в нього товариші?
– Є.
– Так привези їх в суботу! А в неділю поїдете разом у Хоролівку.
Їй дуже хотілося познайомитися із Андрійковими друзями. Приготувала б, що змогла б найсмачнішого. До того ж син якось проговорився, що товариш запрошував його у гості до себе, але він відмовився. «Відмовився? Чому?» – «Він же не буває у нас. Так чого я до нього піду!»
– Запросиш, Андрійку? – допитувалась у сина.
– Ні.
– Чому?
Син довго не хотів відповідати. Врешті не витримав, вигукнув:
– А як узнають, що мій батько – куркуль?!
Скрививсь, мов од болю. Тетяна ж довго ходила сама не своя. Відчувала вину перед