Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
директоре, що твої учителі витівають! То мені самому дзвонити до району, чи ти це зробиш?..
Повертався додому вкінець розгублений. Колядко спершу перелякався: аж руки трусилися, коли читав оту задачку у зошиті. А потім кинувся до етажерки. Дістав задачник, став гарячково гортати сторінки. Знайшов й одразу ж полегшено зітхнув:
– Ось, Володимире Васильовичу!.. Те ж саме і в підручникові!..
Читав Твердохліб і очам своїм не вірив: та ж сама задачка, цифра у цифру!..
– Та-ак, – одклав задачник понуро. – То що вони там: державі жодного грама не здали, а на посів і зернини не лишили? Та за таку задачку голова колгоспу аж загуде до тюряги!..
– Що поробиш, Володимире Васильовичу, – зітхав Колядко. – Не ми їх складали…
– Я б отих складачів хоч на тиждень у колгосп, – сердився Твердохліб. – На жнива або прополку!.. Сидять по кабінетах, хлібом розкидаються! Сюди пуд, туди пуд – а ви хоч бачили, як він родить?! Інтелігенція!..
Синові ж сказав, зошит на стіл жбурнувши:
– Передай своїй учительці, що я заборонив тобі такі задачі рішати…
Отже, й тут Світлична виявилась невинна… Хоча хто його знає… Могла ж навмисне оту задачку підібрати?..
Однак із дописом цим вийшло нехороше… Погано вийшло!..
– Де він? – запитав про сина.
– У дворі десь сховався, – дружина засмучено. – І що з нього буде?
– Бандюгою буде!.. Скільки казав: не балуй хлопця! – гримав уже на дружину. – От і догралася!.. Витурять із школи – у свинопаси оддам… Давай уже спати, божа заступнице…
Полягали спати. Твердохліб, натомлений, засмиканий, одразу ж і заснув, а Маруся ще не раз уставала з постелі, виходила з хати: кликати сина. Однак Кім, хоч би і як мати гукала, все одно не почув би: давно уже сидів у Ганжі.
Просився:
– Я у вас заночую… Можна?.. Ось тут, на лавці…
– Ночувати можна, місця не перележиш, – погоджувався наче Ганжа. – А що твій батько скаже?
– Я додому все одно не вернусь!
Дивиться на хлопця Ганжа, на чуб наїжачений – ну, викапаний татусь, як одкинути років п’ятнадцять! Чи, може, й більше. Татусь світовою революцією марив, а у цього що в голові?..
– Чим же це тобі так дома не вгодили?.. Батька побив, чи мати віника понюхати дала?
Слово по слову – дізнався про все.
– Я вчительку тільки так не обзивав! – гаряче Кім. – Я тільки Миколі показав, а він і доніс!..
– А навіщо було показувати?.. Краще уже прямо сказати, ніж отак – спідтишка! Знав же, що учительці буде неприємно, якщо довідається?
– Я ж тільки Миколі…– бурмосився Кім.
– Хоча б і Миколі.
– То ж не я – тато писали.
– В батька твого було тоді розуму стільки, як оце зараз у тебе! – не втримався Ганжа. Поліз до кисета. І аж коли докурив, спокійно звернувся до Кіма: – Що ж тепер нам з тобою робити?
– Не знаю.
– А я, думаєш, знаю?.. Тільки я на твоєму місці до вчительки обов’язково сходив би. Розказав би їй, як було насправді. А то кому вона тепер