Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
що не голову. Понесло його!.. Сідай!..
Ще здалеку помітив натовп. Одні вже верталися од річки, інші ще тільки туди поспішали. А ще більше товклося біля мосту. Та ось і ті, що йшли додому, побачивши голову, швиденько повернули назад. Як же, безплатна вистава!
– А народ чого? – Твердохліб до бригадира. – Робота в колгоспі закінчилась?
– Та ми ж, Володимире Васильовичу…
– Ми ж, ми ж!.. Тільки од вас і чуєш, що ми ж!.. Один за одного ховаєтесь, на голову все спихаєте.
Під’їхали.
– Ану розходьтесь! – вилізаючи з брички, гукнув Твердохліб на зівак. – Нічого тут…
Трактор провалився якраз посередині. Не з цього краю чи з того, а вибрав там, де найглибше. Звідкіль його найгірш діставати. Лише задні колеса ледь-ледь з води витикалися.
Як його, чорта, й діставати тепер?
– Доведеться з цього боку місток зовсім розібрати, – бригадир тракторної. – Інакше й не дістанемо.
Розібрати! Легко сказать – розібрати! Осінь глибока: хто у воду холодну полізе?
– В МТС дзвонили?
– Ще не дзвонив.
Спасибі хоч за це. Там же директор – перший в районі перестраховщик. Довідається, одразу кинеться в райком і до прокурора.
– Витягнемо трактор, отоді вже й подзвоните.
– Я давно казав, Володимире Васильовичу, що місток треба укріпити.
– Казав, казав!.. Усі тепер казатимуть!.. Валіть на голову!.. А не можна було ще раз нагадати?.. У мене, думаєте, що: один ваш місток у голові? Чи сто голів на плечах, щоб усе пам’ятати?
Підійшов несміливо Нешерет: відчував – найбільше його провина. Все збирався організувати народ, щоб полагодити, та одкладав із дня на день. От і доодкладався.
– Ви теж хороші! – побачив його Твердохліб. – Кому, як не сільраді, про мости дбати?
– Помилочка наша, натурально, – скис уже зовсім Нешерет.
– Ну, гаразд!.. Якиме! На ось півсотні, катай у крамницю! Візьмеш ящик горілки, якщо не вистачить, скажеш, що потім доплачу. Хто у воду, тому кухоль горілки, щоб не замерз.
Серед народу пожвавлення. Чоловіки враз повеселішали, загомоніли: та ми його за одним махом витягнемо! І голову поміж собою хвалили: оце голова, не те що в інших. Найголосніше ж – Курочка. Той перший до річки примчав – не одходив.
– Оце голова дак голова: грошей своїх не пожалів!
А прийде додому – обов’язково запише: «Твердохліб утопив попервах трактор, а потому споював чесних колгоспників».
Бо дружба – дружбою, а служба, брате, службою.
Твердохліб же, подумавши трохи, сказав, що витягатимуть завтра вранці. Бо мало розібрати місток, а ще й трактора треба витягти. Накаже комірникові дістати вірьовок, та й у трактористів трос є сталевий. Обв’яжемо, обплутаємо, двома тракторами зачепимо – де він подінеться! А тоді вже такий міст поставимо – танк не провалиться!
– Правильно, бригадире? – до бригадира тракторної.
– А що ви робили неправильно?
– То давайте розходитись.
Сказав іще поставити сторожа на ніч. Бо народ є народ. Ще