Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
ж каже – метеозведення», – «Ну, ті як накажуть – вуха розвішуй!.. Минулого року що обіцяли? Літо сухе? А сіно геть усе погнило…»
Закінчили про погоду, а про що далі говорити, вже й не знають.
– Що там мій накоїв? – не витримав нарешті Твердохліб. І до сина: – Вийди в ту хату!
Провів сина важким поглядом.
– Так що там з моїм?
– Я, власне, за цим і зайшов, Володимире Васильовичу… Кім Тетяну Олексіївну куркульською вовчицею обізвав…
– Вовчицею? – вражено Твердохліб.
– Він-то прямо їй у вічі цього не сказав, – вже наче аж заступався за Кіма Колядко. – Дітям сказав… А діти є діти: одразу до вчительки… Світлична, ви самі розумієте, й образилась… Після уроків усю перерву в мене проплакала… То ви, Володимире Васильовичу, поговоріть із ним, що так негарно… А я Тетяну Олексіївну уже вмовив – хай іде хлопець завтра до школи… Діти є діти…
Твердохліб Колядка аж до воріт провів. Руку на прощання тиснув, обіцяв одразу ж поговорити з сином:
– Сім шкур із лобуряки спущу!
– Бити не треба, Володимире Васильовичу! – вже оступався за Кіма директор. – Діти ж. Колись самі такими були…
– Колись батьків боялися та слухались, а теперішні діти і вухом не ведуть!
– Час такий, Володимире Васильовичу…
Пішов Колядко. А Твердохліб вертався до хати – все у ньому аж кипіло. До чого додумався, песиголовець – куркульською вовчицею учительку обізвати!..
І враз аж у груди штовхнуло: пригадав, звідки син узяв оті два слова! Ускочив у хату, не до сина – до комоду метнувся, де всі документи лежали. Ось тут вона має бути… Ось тут… В оцій ось книжечці записній, складена учетверо… Перелистав, потрусив навіть – нічого не випало.
Грюкнув щосили шухлядою, ускочив до другої кімнати:
– Ану признавайсь: рився в шухляді?!
І, вже не стримуючись, – лясь! лясь! Кіма по щоках. У того так сльози і бризнули. Вискочив із-за столу, за щоки вхопився, на батька з ненавистю дивиться.
– Самі написали, та ще й б’єтеся!
A-а, сам!..
Не знав, що і зробив би, аби син не догадався із хати втекти. Ухопив підручник, шарпонув і одразу ж опустилися руки: пожовклим, аж поруділим од часу метеликом випурхнула звідти газетна замітка. Погойдалася в повітрі, лягла на підлогу.
Колись він її вирізав дбайливо з газети, пильнуючи, щоб не пошкодити жодного слова, а особливо підпису, набраного товстими, жирними літерами. Тішив себе думкою, що не тільки в рідному селі – по всьому району віднині знатимуть: живе у Тарасівці комсомолець Володимир Твердохліб, непримиренний поборник світової революції та радянської влади. Всіх ворогів класових, а особливо ж куркулів та їхніх полигачів, бере під нещадний класовий ніготь і чавить безжально, аж бризки летять! Попалася Тетяна Світлична, дочка попа, жінка куркуля Івасюти – давай під ніготь і Світличну! Ось так її, так, куркульську вовчицю! Щоб не калічила бідняцьких дітей своїм попівсько-куркульським дурманом!
У той час вважав, що виступив правильно, з класово вірних позицій. Тож і зберіг цього дописа. Нині ж перечитує і відчуває