Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
прибіг… «Тетяно Олексіївно… Тетяно Олексіївно…» – хоч до рани тули. А тепер і Ганжа. Теж, мабуть, посланцем од Твердохліба.
Що їм ще треба од неї?.. Сказала ж Колядці, що не виганятиме Кіма з класу!
– От прибіг серед ночі: вдома не житиму, – наче прочитав думки Світличної Ганжа. – Бачили героя?.. Закурити у вас можна?
– Куріть, – Світлична байдуже.
– Хлопець уже спить? – кивнув Ганжа на широке, двоспальне, а то, може, й триспальне ліжко під стінкою. Ліжко – не ліжко, а щось середнє між ліжком і полом: на козли покладені дошки, а на дошках уже постіль. – Ото поки сплять, доти й нема з ними клопоту, – так, наче сам мав сім’ю і виростив не одного сина. – А роки біжать. Незчуєтесь, як і цей стане дорослим… Старший хоч пише?
– Пише Андрійко, – відповіла Світлична, і обличчя її одразу ж пом’якшало. – Взяли до полкової школи…
– А чому б і не взяти… Середню ж освіту хлопець набув…
– Так це ж на рік довше!.. Три роки замість двох…
– Не журіться, Олексіївно: промайнуть оці три роки, і незчуєтесь. Та що три роки!.. Чи давно ви у Тарасівку вперше попали? А вже син он у армії! Отак і все наше життя: пробіжить, не встигнеш і оглянутись… Іноді як пригадаєш, як надумаєшся, то аж не віриться, що все те із тобою було. Мов колись снилося чи так хто розказував… А людей скільки пройшло – не лишилося й тіні… Химерна-таки штука – життя! – аж головою похитав Ганжа. Дивився прямо на лампу, і в його темних очах ледь відбивалося світло. І вже не вперше подумала Світлична, що Ганжа дуже постарів за останні роки.
«А я? – подумала одразу про себе. – Теж, мабуть, не краща…» І коли провела несподіваних гостей («Так ви ж уже не сердіться на нього, Олексіївно, з ким не буває!», коли замкнула двері та повернулася до кімнати, то взяла в руку лампу і підійшла до дзеркала, – в кутку, біля умивальника. Дзеркало давно уже поснувалося павутинням тріщинок і, як Тетяна не протирала його, лишалося тьмяне, аж каламутне. Може, тому й здалася Тетяна сама собі особливо старою. Вона аж гніт викрутила, щоб дужче світило, піднесла лампу аж до обличчя – дзеркало по-совиному зблимнуло, відбило байдуже і зморшки, і посивіле волосся.
«Скільки ж це мені років?.. Сорок?.. Боже, вже сорок!.. А скільки б тобі хотілося? – всміхнулася сумно до себе. – І що б ти хотіла?»
Не знала й сама. Знала тільки одне: коли б оце хтось сказав їй, що поверне прожиті роки назад, щоб знов усе почати спочатку, вона не погодилася б. Що б там не було, як не доводилось іноді важко, і незатишно, й голодно, й холодно… що б не чекало її попереду… вона нізащо не хотіла б повернутися до свого лихого заміжжя… до хутора… до Оксена…
Нізащо!
Тим більше не погодилася б, що життя починає поглядати прихильним оком і на неї. Може, не так уже й прихильно, але без отієї потайної підозри та настороженості, що доводили до відчаю.
Не раз і не два просиналася колись серед ночі од власного стогону: снилося, що її виганяють з роботи. Як дочку попа, жінку куркуля. Що оті суворі інспекції, які наїжджали з району, врешті вирішили закрити перед нею шкільні двері.
Що вона робитиме? Куди подасться з дітьми?
І