Біль і гнів. Книга 1. Анатолій Дімаров
ж і в куриві не добрав сьогодні смаку: тютюн був якийсь мов аж прілий. Затягнувся раз-вдруге та й затоптав майже цілу цигарку. В хату не хотілось вертатися, і він, повагавшись, рушив до стайні.
Колись звичне вухо ще од порога ловило приглушені звуки. Чув, як шаруділо сіно у яслах, як подзенькувало сонно залізо, тупали зрідка копита. Ті неясні, з дитинства знайомі звуки стрічали його щодня на порозі і не було мелодії в світі милішої для серця Васильовича. Був до цього стривожений – враз заспокоювався. Сердитий – одлягало од серця. Йшов щоранку до коней, мов до власних дітей, – міг би ще од порога сказати, ситі вони чи голодні, щось із ними сталося чи все там гаразд. Заходив у стайню, і ніздрі йому лоскотав теплий встояний пах кінського поту, сіна, свіжого гною, і ті пахощі теж були наймиліші Васильовичу. Простягав у пітьмі руку – одразу ж натикався на теплу шовкову шкіру коня, і той дотик завжди відзивався у ньому радісною хвилею.
Зараз же од стайні – ні звуку. Пронизливо заскрипіли промерзлі двері, в обличчя війнуло не теплим духом, а холодним. І навіть темінь не така, як колись: м’яка і податлива, наповнена живими істотами, – а жорстка і порожня. Тож Васильович і заходити не став: постояв, постояв, та й почалапав до хати.
Вже добре розвиднилось, коли повернулася Данилівна. Гнала поперед себе Лиску, щось примовляла до неї. Хоч Лиску і гнати не треба було: сама бігла так, що Данилівна ледь за нею встигала. Ускочила в двір – і спрожогу до корівника. Замало двері на рогах не внесла досередини. Данилівна одразу ж у хату та давай розтоплювати в печі: готувати теплого пійла своїй мазаниці. І ще ніколи не бачив її такою лихою Васильович.
– Та бодай же їм руки-ноги покорчило!
– Кого це ти?
– Та отих окаянних, що до худоби приставлені!.. Чи в них зроду-віку корів у самих не було, чи серця в грудях немає? Вони ж їм ні їстоньки, ні питоньки на ніч не дали!.. Стоять, бідолашні, ревуть, аж серце заходиться…
– Ото такі хазяїни – язиками тільки молоти! – похмуро Васильович.
– А гною – так, їй-бо, по коліна! – розказувала далі дружина. – Ляже яка – по вуха в гною… Та чи в них уже й жалю немає?
– Який там жаль!.. Корови ж не їхні – розкуркулених! От якби її корову туди поставили – тричі на ніч навідувалася б…
– Як покликала я Лиску, то ледь не затовкли – так на людський голос всі кинулись…
– Так вони тобі й оддали?
– Та хто б там оддав, коли нікого немає!.. Хоч запали.
Васильович тільки головою похитав: отакі хазяїни, трясця їхній матері!
І відразу ж – ножем гострим у серце: «Це ж і мої коненята там подихають!..»
Схопив був кожуха і шапку натягнув був на голову, та у дверях і став: «Ні, не піду!.. Самі узяли, хай самі й приводять!»
Данилівна ж теж не находила місця. Щось їй муляло, щось не давало спокою: то до печі підійде, то у вікно загляне, аж поки Васильович поцікавився:
– Що це тобі наче шпичку встромили?
Дружина повернула до нього зніяковіле обличчя, посміхнулася жалісно:
– Старий, я таки,