У вогні плавильника.Золото. Ганна Гороженко
вус:
– А що, кажеш, не мати таке вчинила для рідної доні? Уявляю, скільки вона золотих вивалила заради такого призначення.
– Ага, це добре, що вона ще більше церковних земель не відтяпала. Наше ім’я й так церковному люду, як бельмо на оці… – Софія смикала чорну рясу, яка від братових пустощів прим’ялась.
– А чому ж Серафима? Чому саме в честь цієї святої? Нагадай мені – вона мучениця? – князь вже мовив серйозним тоном, але в душі посміювався з молодшої. Її темна ряса і те, як ревно вона бажала присвятити себе Богу, дивували Самійла. Чи не краще жити за спиною чоловіка – неодмінно заможного, адже з іншими доньок Корецьких не шлюбили, – і насолоджуватися владою та багатством? Брат намагався, проте, не світитись посмішкою – хоч і кумедно сестра виглядала в незграбному вовняному платті, хотів утримати серйозний вираз обличчя і врешті обійтись доречними фразами про підтримку родини, але не вийшло – і на лиці він враз змінився – наче то маска блазня Полішинеля не втрималась на акторові під час вистави на велелюдному ярмарку в Римі. Ох, припали ж до душі князю ті римські забави. Самійло гучно розсміявся і спробував пригорнути сестру, закрутити її, аби й вона, як в дитинстві, реготала з ним аж до болю у печінці.
Та молода ігуменя відсахнулась. Змірила гостя суворим позирком. Хоча, як вона могла сердитись на брата? І за мить вже сама не втрималась і розпливлась в усмішці:
– Як же я молилась за тебе, братику, не відчуваючи втоми, аби Господь звільнив тебе з того османського полону, аби ти успішно повернувся до нас із того католицького Риму.
– Бачиш, твоїми молитвами! – Самійло нарешті пригорнув сестру і ще раз міцно обійняв. – А я до тебе з дарунком.
Ігуменя Серафима лише нині помітила, що на монастирському подвір’ї вони не самі. Кілька постатей чорніли у тіні старого розлогого дуба. Мовчазні, вони непорушно стежили за зустріччю близьких родичів. Щоки ігумені від такого пантрування запалали рум’янцем – соромно їй стало за недоречні для монахині веселощі.
– Зі мною послання і дар від Папи Павла V, – промовив князь гучно і майнув рукою у бік гурту.
Серафима-Софія вколола брата холодом.
– Від католиків? – вона вже вирішила припинити розмову і повернутись до монастиря. Нічого від Папи настоятелька не збиралась приймати.
– Стій! – спіймав її за руку брат. – Це справді дуже цінна річ. Це ікона Божої матері, і вона чудодійна! Принаймні, так кажуть у Римі. – Ігуменя спинилась. – Невже ти не хочеш для свого монастиря чудодійної ікони? Уяви, скільки прочан приїжджатимуть у Корець!
Серафима замислилась, роздивляючи свої руки з чорнильними плямами на пальцях від постійного листування з церковними сановниками, а тим часом троє вже наблизились до співрозмовників. В одного з трійці в руках – образ у золотому окладі, він вигравав на сонці, відбивався сяйвом на темній чернечій одежині ігумені. Ікона була надзвичайно гарною, Серафима позирнула на витончені риси ликів матері та сина, на дорогоцінну