Камiнна душа. Гнат Хоткевич
узявся, цей метеор на галицькім небозводі, – ніхто якось докладно не знав, але про його безумно смілі і в такій же степені щасливі напади вже ходили цілі легенди. Ще так недавно появився він в ролі отамана опришківської ровти, але встиг уже здобути собі славу найпершого ватажка.
Появлявся цілковито несподівано серед переповненого народом ринку, починав пекельну стрілянину і наводив паніку на всіх; грабував, палив, забирав здобич – і щезав одразу, мов у воду падав, для того, щоби вирнути десь на другім боці гір і, зірвавши голову якомусь біреву угорському, знова щезнути безслідно. Всі мандатори з ніг збивалися, ганяючися за ним грунями; от-от, здавалося, тримають вже в руках, а він виховзне, мов в’юн, і під носом властей позволяє собі такі авантюри, що панове мандатори волосся на собі рвуть.
Ті, кому довелося його бачити, оповідали, що Марусяк був просто красавець, отже, не дивно, що мав успіх серед представниць прекрасного полу, і дуже можливо, що всі його оті незрозумілі появляння та щезання залежали в певній своїй часті від тих успіхів. От навіть тут, на яворівськім храму, коли зайшла річ про Марусяка, молоді попаді почали шушукатися між собою, і якби хто з попів довідався про зміст отих сповідей, було би, може, не одній попаді кепсько.
Господар казав, що вони тут, в Яворові, опришків не бояться.
– Чому так, отче добродію?
– Бо у нас випадок тут був такий, що з того часу не хотять опришки сюди приходити.
– Який випадок? Коли? Де?
– Коли – сего вже не можу вам сказати докладно, але був. Раз прийшло до нас сюди на Яворів на толоки дванадцять опришків. Посідали, витягли бербеницю горівки, ладяться пити – а заїдати нема чим. Дивляться – іде один наш-таки, яворівський, ґазда. «Мой! Сда йди!» Той підійшов ні живий ні мертвий – боїться. Та й хто би не злякався – дванадцятеро хлопів, як дубів.
Велять йому опришки, тому ґазді, принести харчів на дванадцять душ… «Але дивись, кажуть, не дуже хавки розтвирай, бо може бути біда. Неси мовчучи – спокійніше на тебе буде».
Пішов той хлоп за харчами. Що було лиш у хаті, – все позабирав. Приніс, почали опришки пити-гуляти, баювати. І самі п’ють, і хлопові дають, але він все відмовляється, не хоче. Ну, не хоче, то й не хоче – як собі хоче. Будемо пити самі.
Та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та допилися до того, що де хто був, там упав, там і спав. Порозкидалися по толоці, гей колодє.
Бачить хлоп, що твердо вснули опришки, взяли його думки. Бо він видів, як леґіні пересипали золото в бордюгах, а потім, кладучися спати, положив кождий собі свій бордюг під голови.
Взяла заздрість хлопа на тоті гроші, і рішився він на велике діло: ухопив сокиру й повідрубував усім опришкам голови. Так-таки усім дванадцятьом. Потім забрав усі дванадцять бордюгів, поховав між каміння, а сам пішов до мандатора і замельдував, що от я, такий-то й такий-то, замордував на яворівських толоках дванадцять опришків – прошу мені за тото нагороду. Та ще й нагороду дістав, не гадайте собі – от який був митець.
От з того часу оминають