І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук
якими поселяни витягували з криниць, обрамлених дерев’яними цямринами, цеберка з водою; гавкали собаки на прив’язі, на берегах річки тихо паслися корови, і звідусіль немов пісня долинала – чи то співали люди, чи так співуче розмовляли, та вчув Андрій знайомі звуки і слова, й осінив себе хрестом: тут нарешті брав свій початок край, в який Провидіння звеліло Андрієві Первозваному принести Христове благословення.
Перейшов Андрій широким бродом річку й ступив на обійстя крайньої хати, висунутої на залучину до самої води. Стояв у нерішучості, вагаючись – заходити в дім чи ні, та рвався на прив’язі пес, звідомляючи втішним дзявкотом господарів, що гості прибули; врешті хатні двері тихо прочинилися, й на порозі став чоловік у свиті й личаках; був він безбородий і голомозий, тільки шпакувата коса, що виростала з тімені, спадала, закручена за вухом, на плече; за ним вийшла молода чорнява жінка в націленій до неба гостроверхій шапці й кольоровотканій корсетці, – обоє пильно приглядалися до подорожнього, що змучений, зарослий і босий стояв серед подвір’я, спершись на костур, й нічого не просив, тільки спозирав господарів, ніби вгадати хотів, добром чи злом його зустрінуть.
Спитав господар:
«Откіль і куди прямуєш, прочанине?»
«З Єрусалима до межі світів», – відказав Андрій.
«А-а, – посміхнувся господар, мовби давно виглядав його, а до Єрусалима було йому рукою подати. – Чули ми про Єрусалим, давно чували, коли ще дітьми були: тоді з востока на полудне йшла небом звізда хвостата, спушчаєща од себе лучі предивні. Тямлю, видіння сеї звізди страхом об’яло весь люд, волхви же наші, на звізду смотрівше, тако рекли: “М’ятеж велій буде в землі полуденній”».
«Тоді у Вифлеємі, що біля Єрусалима, Бог народився», – мовив Андрій.
«Чули-смо і те, та віри не йняли, бо свого Бога правічного маємо, і породив він вельми много боженят, що світом владіють… Звістили нас грецькі купці, що лодіями до нас прибувають, заморські вина й пахучу оливу привозять, а в нас забирають жито, мед і віск, – мовляв, народився в далекій Юдеї Син Божий, а як до нього йти, ніхто не знав, – то зоряну білу дорогу, попід якою хвостата звізда йшла, Єрусалимським шляхом нарекли – мандруй по ньому, як хочеш зріти Бога живого. А ти зрів?»
«Зрів, – відказав Андрій. – Я навчався в нього правди і любові».
«Он як. То заходь до хижі, Божий чоловіче, – запросив господар, нітрохи не дивуючись, що гість навчався в самого Бога. – А то по всій землі боги на землю сходять, так… До людей, до кого їм ще йти… Наш Перун сходить пломенем під час бурі, а в погодь Сварожем стає і по синьому небу білим конем день-денно гарцює, щоб перед вечірньою денницею сховатися за травами, а вранці знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звів до нього руки й молитву прошепотів: – Хай не застане Бог сплячого орія, хай встигне він при сході сонця шапку зняти…»
Був господар вельми балакучий, господиня мовчки спозирала пришельця ласкавими