І земля, і зело, і пісня. Роман Іваничук
вашого Бога як єдиного для всього людства, не забували, що вони не всесвітні пілігрими, а пожильці руського краю, і пам’ятали, звідки родом і хто вони є… Тому заходьмо, місіонере, у наш світ мудрості, забав і звичаїв, пізнаємо його й запишемо у свої покони, у християнські книги. Не сміємо їх забути – як би тоді збіднів весь світ!»
7
Повновида, як достигле спасівське яблуко, денниця зринула над рожевою смужкою світанку й зупинилася на небосхилі, бліднучи від страху, що ось-ось викотиться із потойбіччя черлене Даждьбогове марево і зіп’є її звабу, що явилася світові на одну мить, мов перед жагою шлюбного ложа личко незайманої нареченої, якій суджено спалити свою вроду в пеклі розкоші. Наближалася хвилина, котра перемінить таємничу купальську ніч на звичайний будень, перед приходом якого невблаганна Мара змете чорним крилом ворожбу дивних чарів.
Й отверезілому від купальської дивовижі Леонтієві явилося жорстоке видиво, яке ніяк не в’язалося з буйною радістю, що панувала щойно на неосвяченій християнством землі й була первісно непорочною, мов дівоче лоно, що приймає від богині Мокоші, як належний подарунок, солод гріха – без сорому й каяття.
Волхв Ревера безжалісно засвітив перед Леонтієм яву смертної кари вогнем, і місіонер, спонуканий бажанням захистити свою віру помахом папоротевого цвіту, який ще не зів’яв від Даждьбогового жару, викликав видіння язичницького похорону, не менш жорстокого, ніж інквізиція, й у тому сні перебували одночасно князь Святослав і місіонер Леонтій, і кожному з них здавалося, що він присутній на власному погребенні.
Над залучиною ріки височів складений з колод жертовник, до якого слідом за саньми, запряженими двома круторогими волами, тягнулася похоронна процесія.
Попереду поважно ступали літні ґазди в солом’яних брилях із пацьорковими трясунками за околичками, в довгих сорочках навипуск, підперезаних чересами, в дублених кептарях з червоними кутасами, в білих холошнях з битого сукна та в постолах із загнутими шпіцами – йшли вони мовчки, попахкуючи люльками з червоного дерева; над покійником, що лежав на санях, стелився сизий димок й під вітерцем струменів до жертовника, всотуючись у чорний стовп диму, який вихоплювався з холодного кострища.
Покійник був з виду моложавий, й запримітив Леонтій, що схожий він на нього самого, й жаль за собою діткнувся його серця, та вмить він прогнав з очей облуду: на марах лежав бойківський парубок, якого, можливо, привалила в лісі деревина, коли він стинав ялиці для сплаву на продаж уграм, що зводили оборонний замок на Верецькому перевалі, або на водоспадах потерли його стрункий стан пов’язані в дараби ялинові стовбури, чи то поламав його кості бурий ведмідь, – жаль за парубком поворонив чорнотою лиця мужів, ніби той дим з кострища прилипав гарячою спузою до їхніх щік; невимовна їхня туга переповнювалась голосінням дівчини, що йшла обіч саней, тримаючись рукою загнутого полоззя. Була вона в чорній намітці, що відтінювала білизну її лиця й прикривала на шиї срібні