Остарбайтер. Галина Горицька
адміністративного і житлового призначення[31] в одному з яких і була ота квартира, яку встиг побачити Антін. І його гордий, чеченський прораб пообіцяв вголос, аби всі почули й запам’ятали, що Антін жебракуватиме в Москві й роботи ніякої не знайде, поки на колінах до нього, всіма шанованого Борза, не приповзе… І тоді Антін подумав, що і на коліна став би, аби залишитись.
Однак зараз… Ніби щось затьмарило його мозок і він просто розвернувся і пішов. Якомога далі від Борзової лайки, якою той щедро обдаровував спину Антіна, від вапняного диму, що лоскотав у горлі, від того всього будівельного антуражу, з якого складалося його життя (крім спілкування з Дінь-Дінь і щолківського бруду, якщо бути відвертим).
З плюсів (а батько завше вчив його віднаходити хороше в будь-якій ситуації) було те, що коли несподівано почалася окупація, одного вересневого вечора сорок першого, в комуналці залишилися лише він з мамою й одна зубожіла єврейська родина з двома дочками, що, так само як і Максим з хворою мамою, не мали на від’їзд жодних матеріальних ресурсів. Та ще спорадично з’являвся чорний кіт. Спорадично, бо той навідувався вряди-годи й сідав поважно на облуплене підвіконня. Дві інші кімнати їхнього капітального старого будинку, що колись був прибутковим в доісторичні, себто дореволюційні часи, виїхали відразу ж: одну родину евакуювали з заводом в Семипалатинськ, інші втекли до родичів кудись там…
Загалом, евакуація важливих для держави громадян – начальства та НКВС – почалася з початку липня. Їхні родини дременули на схід першими. До вокзалу безперервно підкочували «емки» і лімузини чинів повище і до вантажних вагонів загружалося їхнє нескінченне майно. Потім настала черга державних об’єктів і обслуговуючого їх персоналу з родинами. Евакуація останніх почалася через два тижні, в середині липня сорок першого.
В столиці ніхто про те, що бої вже йдуть під самим носом, не казав. Взагалі говорити треба було менше і не робити ніяких припущень, аби не затаврували шпигуном. Ніхто з киян не знав про героїчну відвагу воїнів Дніпровської військової флотилії, льотчиків-винищувачів і зенітників. Адже зенітні установки було нагально поставлено на всіх схилах Дніпра та на дахах найвищих будинків. Їхні батареї розташовувались навіть в Піонерському саді[32], де так полюбляв гуляти малий Максим.
Про війну кияни дізнавалися з авіанальотів, котрі почастішали. Однак влада в пресі й по радіо демонструвала свою незворушність і непереможність. В столицю постійно привозили трупи німецької техніки, немов показуючи: «Бачте? Ми їх переможемо».
Зокрема 30 червня на Хрещатик, на площу перед обкомом партії, притягли блискотілий трофей – збитого на підступах до Києва бомбардувальника – «фашистського стерв’ятника», юнкерса. З балкона в ту ж мить перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов штовхнув експромтом полум’яне звернення до містян про силу радянської армії. Як то полюбляли тоді повторювати слова пісні «от тайги до британских
Йдеться про ММДЦ – «Москва-Сіті».
Тепер Хрещатий парк.