Остарбайтер. Галина Горицька
на кедах, Антін усвідомив, що вчора він так напився, що майже проспав свою щоденну каторгу. У вухах і досі дзенькає «не-розуміють-не-розуміють-не-розуміють» дешевий вчорашній алкоголь, а в очах фея Дінь-Дінь розмахує перед самим його носом бензиново-райдужними крильцями. Але треба щонайшвидше бігти.
Не зважай, Антін. Біжи, як то – Лола, біжи[25]. Бо виконроб, твій начальник, такий веселий і здавалося б безтурботний чеченець, прожене тебе, «как-піть-дать», під три чорти. Бо твій ліміт запізнень вичерпано.
– Значить так. Робитимеш з гіпсу погруддя Шевченка, – задоволено проказала усміхнена, дуже огрядна жінка, ніби обдарувала Максима пачкою знецінених в умовах окупації карбованців. – У нас є виробничо-художні майстерні, котрі конче потребують таких майстрів, як ти.
– Та я ж ніколи такого не робив? – знітився хлопець. – Зате я знаю німецьку…
– Так. Мовчати! – враз змінилась на обличчі й строго вигукнула жінка і склала руки на грудях. Розкішні рукави її вишиванки напнулися на руках, підкреслюючи дебелість її кінцівок. – Розвів тут мені, панімаєш, демагогію. Ти ж сам казав, що збирався в медичний, а батько травматолог?
– Це так, – погодився Максим.
– Ну от. Значить впораєшся з гіпсом, – винесла вердикт співробітниця кадрів Київської міської управи, котра опікувалася населенням Києва під окупацією. – І то, юначе (вона нахилилася до Максима, майже торкаючись своїм чималим бюстом і дихнула на нього цибулею), то тобі така преференція – бо ти щирий українець. Всіляким зросійщеним містянам і євреям-торгашам роботи не даю. Так і знай. А як же арбайтскарте[26]– її ніхто не відміняв і без неї відправлять або мости будувать, або прямісінько в Германію! А то дорога, кхм, не дуже близька.
Вона кліпнула кілька разів і масним голосом продовжила:
– Загалом слухай, бери направлення і сунь у майстерню. Матимеш законні двісті окупаційних рублів на місяць. Ну подумаєш, девальвація… Кому зараз жить лєгко, ну?! А я до тебе навідаюсь якось з бульбою «в мундирах» навесні…
«Щира українка» знову задоволено заусміхалась, а напівживий від голоду, прибитий горем Максим тоді лише кивнув і, більше нічого не питаючи, посунув за вказаною на картці адресою. Будь-яка копійчина означала хоч якийсь харч. Можна було б купити на ці двісті карбованців… приміром, три буханки ерзац-хлібу[27], якщо повезе. Або, приміром, на Євбазі, або Володимирському виторгувати аж десять мацюпусіньких склянок «базарного» пшона!.. Хоча, звісно, це гірша альтернатива за каштановий хліб. Адже ані гасу, ані хоча б аптечної рицинової олії, аби хоч щось приготувати з того пшона в нього немає…Та бодай… ну й нехай хоча б його…! Він щось обов’язково придумає….
Треба сказати, що на сусідню Бессарабку після того, як померла мама, Максим більше не потикався. Після похорон йому наснились очі тієї старої, котра лежала під прилавком і пильно дивилась не моргаючи,
Йдеться про фільм «Біжи, Лоло, біжи».
Посвідчення особи, де на розграфлених сторінках щотижня мав ставитися службовий штамп про перебування на роботі.
«Окупаційний» хліб з чималою домішкою жолудів і кінських каштанів.