Людиною він був. Джеффри Арчер
з вами, пані Ґрант, – заявив відомий адвокат, коли вони тиснули навзаєм руки. – Сідайте, – додав він, підводячи гостю до зручного фотеля.
– Правда, що ви були адвокатом прем’єр-міністра? – поцікавилася Еллі-Мей сідаючи.
– Атож, – підтвердив Ґудмен. – Але зараз працюю на пана Вілсона лише приватно.
– А ви знайшли час прочитати листа та додатки, які я нещодавно вам надіслала? – запитала Еллі-Мей, добре тямлячи, що за бесіду треба платити за тією ж ставкою, що й за юридичну консультацію.
– Кожне слово, – сказав Ґудмен і поплескав рукою теку на столі перед собою. – Я б узявся за цю справу, якби ваш чоловік звернувся до мене у цьому пікантному питанні. Я б порекомендував йому вимагати у цієї жінки доказів.
– Лорде Ґудмен, в адвокатах було б набагато менше потреби, якби всі ми могли передбачати події. Але, попри це, якою є ваша думка, чи існують вагомі докази проти леді Вірджинії?
– Я б сказав, що так, мадам. Тобто якщо пан і пані Мортон погодяться підписати заяву, яка підтверджує, що Фредді Фенвік – їхня дитина і що леді Вірджинія знала про це на момент його народження.
– Просто покладіть перед ними потрібний документ, лорде Ґудмен, і вони його підпишуть. І як тільки вони це зроблять, чи може Сайрус вимагати повернення всієї суми, яку виплатив цій шарлатанці за ці роки?
– Кожен цент плюс відсотки або інші виплати, встановлені судом, разом із моїм гонораром, звісно.
– Тож ваша порада подавати до суду? – нахилилася вперед Еллі-Мей.
– З одним застереженням, – сказав Ґудмен, зводячи брову.
– Адвокати завжди вигадують застереження на той випадок, якщо все ж програють. Що ж, я готова вислухати вас.
– Немає сенсу судитися з леді Вірджинією на таку велику суму, якщо в неї немає активів, що мають реальну вартість. Одна газета, – сказав він, розгортаючи пухку теку, – стверджує, що вона забирає юного Фредді з його початкової школи, оскільки більше не може дозволити собі платити за неї.
– Але їй належить будинок на Онслоу-сквер, я достовірно поінформована про це, і вона має пів дюжини слуг, аби доглядати за ним.
– Належав, – виправив Ґудмен. – Леді Вірджинія продала цей будинок кілька місяців тому і звільнила весь персонал.
Він розгорнув іншу теку й переглянув кілька вирізок із часописів, перш ніж передати матеріали своїй клієнтці.
Після того як Еллі-Мей закінчила їх читати, вона запитала:
– Це змінює вашу думку?
– Ні, але для початку я б порекомендував надіслати леді Вірджинії листа без наполягань із проханням виплатити повну суму та дати їй тридцять днів на відповідь. Мені важко повірити, що вона не захоче укласти якусь мирну угоду, заміть того щоб її визнали банкрутом і навіть виникла загроза її арешту за шахрайство.
– А якщо вона цього не зробить?.. Бо я відчуваю, що вона цього не зробить, – відгукнулася Еллі-Мей.
– Тоді вам доведеться вирішувати, чи видавати судовий припис, за великої ймовірності, що з неї не вдасться стягнути