Київські бомби. Андрій Кокотюха
як водиться, зроблене із самої столиці, сам Новицький тим же шляхом ішов. Родовитий, коріння на Псковщині, до Південно-Західного краю майже ніколи стосунку не мав, такий же жандармський чиновник, теж колись у Києві був чужим. І ти глянь – усякого після себе варягом вважає…
На той час, коли в Києві відкрили спеціальне Охоронне відділення, Василь Дементійович Новицький готувався урочисто відзначити особистий ювілей: чверть століття, як він очолював губернське жандармське управління. Двадцять п’ять років вірної та відданої служби государю на Південному заході імперії – не жарти. Як чув Кулябко від дядьків на Євбазі,[26] то вам, хлопці, не баран чхнув.
Правда, спершу, коли із Петербурга надійшло розпорядження про виділення політичного розшуку в окрему службу зі своїм окремим керівництвом, генерал Новицький не бурчав, не нарікав. Усе тече, все міняється. Бісові баламути розперезалися, на голови вилазять, життя від них нема. Тож що ширше буде наступ на них, то краще для спокою імперії. Генерал навіть якось згадав у цьому зв’язку приклад тевтонських легіонерів: сунути на ворога «свинею», клином. Раз є наказ створити відділення охранки в Києві – значить, треба виконувати. Навіть начальника призначив зі своїх, вірного йому жандармського офіцера.
Контри ж почалися, коли цього призначенця швидко замінив ротмістр Олександр Спиридович. Відразу поповнивши перелік особистих ворогів головного жандарма Київської губернії.
Воно й зрозуміло.
Одне діло, коли призначаєш на такі посади своїх, у яких упевнений, що не почнуть діяти через генеральську голову, відчувши смак свободи дій. І зовсім інша справа, коли призначений із Петербурга жандармський ротмістр – лише ротмістр! – може собі дозволити навіть не завжди узгоджувати власні рішення та заходи із ним, жандармським генералом, просто ставити його превосходительство до відома.
Новий начальник Київського охоронного відділення майже від першого дня на посаді почав діяти саме так. Оливи до вогню підлило фантастичне кар’єрне зростання Спиридовича: до полковника ротмістр дострибнув буквально за кілька місяців, блискуче організувавши арешт терориста Гершуні,[27] якого кілька років безуспішно ловили кращі поліцейські сили імперії. Те, що Гершуні замінили шибеницю на довічну каторгу, і він минулого року втік з Акатую[28] – не до сміху, панове, – в діжі з кислою капустою, вже не його, Спиридовича, клопіт. Але саме після «справи Гершуні» вчорашній ротмістр, а тепер – новоспечений полковник, почав викликати в генерала Новицького чим далі більшу неприязнь. Відповідне ставлення головного жандарма Київської губернії поширилося й на всю місцеву охранку.
Щоправда, Микола Кулябко після свого призначення постійно згадував одну розповідь свояка. Тоді жандармські офіцери, вибравшись на природу в цивільному, скинули піджаки та, лишившись у жилетках і канотьє, каталися на човні Дніпром, поки дами щебетали на березі в альтанці. Веслував Микола Миколайович, а Олександр Іванович оповів, як прийняв на початку 1903 року Київське охоронне відділення.
Усю агентурну мережу, казав полковник,