Київські бомби. Андрій Кокотюха
на ньому відповідати.
– Я безпартійний! – випалив той. – Та й ти сам, Залізняче, здається, з партії вийшов.
– Партій багато, – спокійно мовив Антон, поправивши окуляри. – З мене досить партійної дисципліни, я сам по собі. До того ж, – він гмикнув, – наш осередок ліквідований ще весною. Когось судили й повісили, когось застрелили на вулиці, решта просто втекла. Я ж тікати не збираюся нікуди. Я сам собі партія. І судитиму тебе я, особисто. Це простіше за партійний трибунал, бо нікому не треба доводити твоєї провини.
– Ясно. – Полтава розстебнув тужурку, озирнувся на вусаня, котрий поки волів мовчати, широким жестом відсторонив дівчину, ступив уперед, став перед Залізняком, розставивши ноги та міцно впершись у дерев’яну підлогу, застелену сірим килимком. – Ясно мені все. Ти сам собі партія. І тут зараз починається твій власний партійний суд.
– Чуєш, Залізняче, – нарешті озвався вусань, не виймаючи при цьому мундштука з рота. – Ти й справді відразу ось так завертаєш.
– Як – так? – Той і далі сидів незворушно. – Про що мова, Вакуло?
– Круто завертаєш, – пояснив Вакула. – Усе ж таки для хлопця все вперше. Та й зробили ми все, як задумали. Чухонцев, падлюка, не житиме. Про нас уже знають ті, кому треба. А не завтра, так позавтра про «коліївців» увесь Київ буде гудіти. І головне, Залізняче, всі живі. Всі троє, як би там, на місці, все не пішло.
– Круто завертаю, кажеш? – промовив Залізняк, ледь опустивши голову та зиркнувши на Вакулу поверх окулярів. – Може, й так. Але коли цього не робити, коли з першого ж дня, з першої акції спускати все, прощати і списувати на малий досвід чи його повну відсутність, далі піде ще гірше. Скажеш, ні?
– Ну, розіпни його, – зітхнув Вакула, виймаючи нарешті мундштук та дбайливо, немов велику цінність, ховаючи на дні кишені. – Або звели штани зняти та відходи різками. Чи шомполів випиши йому, чим там ще шмагають…
– Не юродствуй, – кинув Залізняк. – Те, що зараз говориш, сам же не сприймаєш серйозно, Вакуло. Як я бачу й розумію, ви не повною мірою усвідомили всю серйозність ситуації, в яку наша група потрапила через незграбність Полтави.
– Антоне, дай йому спокій! – знову піднесла голос дівчина.
Залізняк спокійно взяв револьвер, покрутив у руках, на короткий час цілком занурившись у розглядання зброї, тоді стукнув руків’ям по столу. Раз, другий, третій – уже сильніше.
– Повторю тобі, Оксано, при ньому те саме, що намагався пояснити, поки його десь носило. Твій брат сьогодні мало не зірвав усю операцію, яку ми втрьох, хоча фактично – то удвох із Вакулою, – готували два тижні.
– Е! – тепер уже стрепенувся Полтава. – Слухай, що це таке – удвох? Я хіба десь відсиджувався?
– Ти придивлявся, – пояснив Залізняк. – Користі від тебе справді виявилося не так уже й багато. Вистежив Чухонцева я, через свої старі канали. На хвості в нього майже постійно висів Вакула, – ти підміняв його тільки іноді.
– У мене було інше завдання! – вигукнув Полтава, і в його голосі відчулася погано прихована,