Київські бомби. Андрій Кокотюха
Полтаво… Не тільки ти, всі ми мусимо зрозуміти: сьогодні наша невеличка бойова організація показала себе вперше. Значить, діяти мали чітко, злагоджено, без помилок та прорахунків. Отже, Полтаво, ти не мав права промахуватися й метати бомбу мимо цілі. Ми з Вакулою все одно були поруч. Справді могли обійтися цього разу без вибухів, перехопити екіпаж і на два дула виконати наш вирок катам нашого народу. Але ми не будемо виглядати, як вуличні апаші. Тоді як у роки революції царська влада й прості телята-міщани звикли: кожна серйозна каральна революційна організація озброєна бомбами. Ось чому ти не мав права промахнутися саме сьогодні, під час нашої прем’єри.
– Вдалося ж усе, – знову озвався Вакула. – Слухай, не жени пороху. Шуму-грому вистачало, чиста тобі війна. Товариш прокурора вже на небі. Про нас узнали. Не злякаються – ми їм далі будемо рвати. Хіба не так треба робити?
– Вірно, – легко погодився Залізняк. – Але ми зібралися й організувалися не для того, аби шуміти голосніше. Треба показувати нашу здатність до реальних результативних дій. Нас повинні боятися ті, хто за вказівкою цього падлючого Столипіна пішов війною на наш народ. І нас мусить стати більше! Слід показати – наш народ уміє огризнутися та постояти за себе. Хтось проти?
Відповіддю було дружне мовчання.
– Чудово. Дякую. Значить, не слід зволікати з наступною акцією. Є заперечення?
Знову мовчання.
– Вважаємо, що домовилися. І з цим усе. Все зрозуміло, Полтаво?
– Дякую, що обійшлося без смертного вироку, Антоне.
– На здоров’я. І не пащекуй. Бо ми ще не чули, як тобі самому вдалося врятуватися… Там же фараонів налетіло, як горобців…
3
Київ, вулиця Бульварно-Кудрявська
Охоронне відділення
У своєму службовому кабінеті над широким столом – червоне дерево, спеціально замовляв, оплатили з казенних коштів – Сергій Підвисоцький повісив портрет прем’єр-міністра.
Спеціального циркуляра, котрим приписувалося прикрашати кабінети передусім портретами государя-імператора, ротмістр Київського охоронного відділення не бачив на власні очі. Хоча жило переконання: десь подібний припис напевне існує. Адже ще ніхто, особливо тут, у провінції, не ризикував перевірити на власній шкурі, що буде, коли не почепиш царську персону або знімеш її, примостивши на стіну замість неї іншу, не менш визначну особу.
Ротмістр Підвисоцький наважився так учинити лише цього літа. Демонструючи найперше собі, а вже потім – іншим, укупі з безпосереднім начальством, власне ставлення до Маніфесту Третього липня.[33] У розмові з підполковником Кулябком зізнався начальнику охранки щиро та відверто: давно чекав чогось подібного, адже країна за кілька останніх років зовсім розхиталася, розбовталася, надто багато поблажок під виглядом різних свобод отримало суспіль ство, яке виявилося до них не готовим. І через те – не надто стабільним.
Той день третього липня, коли цар