Торговиця. Роман Іваничук
часу спливло донині: Олесь Шамрай, уже в літах, порається на своєму подвір'ї. Вони обидва зараз приязно привітаються й, може, добру хвилину порозмовляють, та своїм минулим один одному звірятися не будуть. І нині, і завжди кожен сам оглядатиметься назад, шукаючи джерел доброти в людських і своїх вчинках, з яких будуть сповідатися лише перед собою і перед Господом.
Розділ п'ятий
Четвертого червня 1935 року Місто затужило плачем трембіт з балкона другого поверху Народного Дому – з помешкання Андрія Чайковського. Три легіні у гуцульській вбері, підвівши горі трембіти, сповіщали небо і землю, що відійшов з життя славний письменник, з книг якого живилися любов'ю до рідного краю діти й вірою у краще майбутнє української нації утверджували себе сиві комбатанти визвольних змагань, гімназійні професори, ремісники й селяни – весь люд Галичини.
Чорні вуалі на обличчях жінок, чорні кокарди на грудях чоловіків, чорні крепи на поруччях балкона, чорна домовина в катафалку, покрита червоною китайкою, четверо коней з чорними биндами на капейстрах тягнуть похоронний повіз – усе Місто затінилось чорною тугою. Траурна процесія просувається центральною вулицею між шпалерами сотень засмучених людей до ратуші й, минаючи її, завертає до староміського цвинтаря, що неподалік Благовіщенської церкви – там навіки упокоїться муж, який з відчайною відвагою виступив із своїми історичними повістями на нерівну прю з нобілітованим і Нобелівською премією нагородженим світової слави польським розбійником пера Генріхом Сєнкевичем, геній якого не встояв перед спокусою рубати мечем і палити вогнем слабшого супротивника на загарбаній землі, відбирати в нього родову пам'ять і, називаючи його бидлом, у справжнє бидло перетворювати.
А не вдалося: переміг Давид Голіафа, й ось за катафалком Давида йдуть тисячі людей, яким покійник подарував найгострішу зброю – історичну пам'ять, з котрою народ виборсався з принижень, до неба голову підвів і спромігся не лише на зневагу до облудника, а й на самоповагу й гордість за труд і героїзм славетних предків…
А трембіти ридають: на чолі священицького сонму йде декан прелат Русин у золотій мітрі, й звучать пісенні молитви за упокій вірного сина Галичини; за священиками ступають сини письменника Микола і Андрій; вдова Наталія вже не плаче, її власне життя закінчилося з життям мужа, і якщо бодай крихта ще залишилася, то віддасть її своїм синам і онукам, один з яких, Жадан, світлий і незахищений, мов пролісок, йде, тримаючись за руку бабусі.
Поруч із вдовою йдуть гімназійний професор і поет Дмитро Николишин, письменник Богдан Лепкий, син Івана Франка Петро; цих мужів упізнає Олесь Шамрай, який серед колони гімназистів ступає поруч із нерозлучним приятелем Юрком Сербином. Юра на вигляд старший за Олеся, він, напевне, більше за нього знає – читає заборонені книжки й часто кудись пропадає, по кілька днів немає його в гімназії, а коли Олесь допитується, він багатозначно промовчує, лише часом відпекується: колись скажу; йдучи за