Торговиця. Роман Іваничук
та Писаний Камінь: він не переставав тужити за тим дивовижним, оточеним піднебесними верхами селом, яке називав українською Швайцарією, а ще карпатськими Атенами, бо ж коли літував там Іван Франко, – з'їжджалися до Криворівні на люфт, щоб наблизитися до великого письменника, і Коцюбинський, і Хоткевич, і Гнатюк, навіть одного разу завітала до Франка Леся Українка по дорозі до Буркута на цілющі води.
Батько Станіслава довго не хотів розлучатися із своїм двором на Заріччі й сказав якось кутському панові Голомбі, який хотів купити в нього помістя: «Гаразд, за будинок ви мені заплатите, за пляц теж, але скільки дасте за шум Черемошу?» Однак таки спокусився на рунгурські заробітки, покинув Криворівню, а я, мої шановні гості, – зітхнув Вінценз, – і донині літаю думкою до мольфара Миколи Потяка, до фудульної Параски Харючки, яка носила Франкові на Писаний Камінь молоко у збанку, а він говорив, ласо поглядаючи на звабливу молодичку: «Яка ж ви, Парасочко, файна!» І теж не раз завітаю думками в гості до отця Волянського на його плебанію, яка осіла вище церкви під Клифою, немов ковчег на мілині серед розгойданих хвиль гірського прибою…
«То чому пан Станіслав услід за батьком покинув Криворівню?» – спитав у Антошка Олесь.
…Ось що розповів того вечора своїм гостям пан Вінценз…
Не мали горяни спокійного життя через опришків. Звісно, збойники боролися за свободу, та чи хотіли її маєтні ґазди? Таж ні, вони воліли славити її у піснях та легендах, які нікому й нічим не загрожували… А втім, чи ж то гріх, коли християнин хоче господарювати? То ж прийшла від польської влади страшна кара на опришків, та й на невинний люд упав неправий суд… Після війни увірвалися в гори новітні мандатори під командою капітана Гураля й зчинили таку пацифікацію, що жити в горах стало невміч.
«А як інакше могло бути? – вигукнув наїжачений Казьо. – Суд був справедливий: доки мали сваволити опришки?»
…Казав Вінценз: над опришками має ще відбутися суд міфу. Й тому він написав книгу, в якій про події того часу свідчать не судові акти, а легенди. Бо якщо залишиться на світі бодай один гуцул, то й він розповідатиме людям старовітську правду про сліди Довбуша – печери, кам'яні крісла, замки, скарби, а та казка в майбутньому переміниться в правду. Довбушева діяльність була реальністю, а шукання його скарбів – то дихання колишньою свободою, а це вже творчий процес… Й коли поліція зліквідувала в горах останній опришківський загін, тоді гуцульська амазонка Оленка Шкіндова прорвалася на коні крізь поліцейські застави і зникла в ізворах, яругах, проваллях – стала тією свободою в легенді. А легенда доконче народить колись нову реальність.
Так мовив Вінценз…
Тоді в кімнаті пролунав істеричний крик:
«Брехун і зрадник ваш Вінценз, татку! А опришки – то хами, злодії, бидло, а не герої!» – аж захлинався Казьо, а Нуся збіліла на личку, прискочила до брата й, схопивши його за вилоги блюзи, пропищала:
«Сам ти хам, пуцьвірок, недоляшок!»
Пані Емілія