Ярославна. Валентин Чемерис
меди, ще з далекої Сіверщини, про яку в Карпатах теж ніхто не чув, ще й не лаштувалися в дорогу свати – під виглядом, звичайно, ловців-полювальників за куницею, а насправді за красною дівицею…
Але вже йшов 1167 рік.
В Галицькому князівстві, на столі якого сидів знаний на Русі князь Ярослав Володимирович з дещо загадковим прізвиськом Осмомисл, крутий і владний, адже без його згоди жодна волосина на головах підданих не могла впасти, але, вочевидь, на небесах їхній шлюб було схвалено. Ба, навіть укладено – як відомо, справжні шлюби спершу укладаються на небесах, а лише потім і на землі… Отже, боги вже все вирішили, і все вже належало історії, тож мало ось-ось здійснитися і в нашому світі, а тому відмінити шлюб, укладений на небесах, на землі вже ніхто не міг… Ще молода безтурботно й безжурно доспівувала своє безтурботне й безжурне дівоцтво, нічого не відаючи про якогось там князя Ігоря з якоїсь там Сіверщини; ще в Галичі, у княжій родині Осмомислів, і дарів не готували сватам та родичам молодого, не кажучи вже про посаг молодої, що ледь чи й уміститься на кількох возах, ще…
Але тут все й лучилося…
…Єфросинія тоді заблукала. І де? У… білому світі. Не в темних хащах, не в пустці дрімучій, не в пустелі несходимій – у білому світі.
«Дивно, – подумала дівчина. – Хіба можна заблукати у світі білому? Світ Божий такий прекрасний, великий і безмежний. У ньому всім вистачить місця. І мені теж, княгиньці маленькій. Князівства мені, як батькові, не треба. І княжого столу в Києві. Аби був поруч коханий, а я щоб йому була коханою… То чому ж маю в світі білому блукати? Дивно… Агов, люди добрі, де ви? Відгукніться, озовіться! Це ж я, Єфросинька, Фросенька, люба дочка у свого батенька…»
Аж раптом навстріч – голова. Їй стало лячно. Закрижаніло єство, відібрало мову, руки-ноги. Голова була великою, з довгою білою бородою і гострими, проникливими очима. І більше в Голови нічого не було. Тільки збоку рука. Вона виткнулася з рукава, кістлява кисть, з жовтими, теж кістлявими пальцями, що тримали тризубець.
Єфросинія мимовільно зажмурилась і знову широко розкрила очі. І тільки тоді збагнула: та ж це волхв! Навстріч їй вийшов волхв. Власне, з’явилася його голова і десниця, що тримала посох з тризубцем. Решта тіла зникала в густому тумані, що був як мливо.
– Чого тобі треба, Голово? – зойкнула дівчина. – Я не кликала тебе. Йди собі геть, бо мені чомусь… страшно.
У відповідь Голова запитала:
– Ти Єфросинія, галицька князівна, дочка Ярослава?
– Так, – одказала вона не дивуючись, що він її знає, – волхви все знають. – Я – Єфросинія, галицька князівна і дочка Ярослава Осмомисла. А ти ж хто?
Голова замість відповіді звеліла:
– Готуйся! Твій час настав. Ми прийшли за тобою, князівно.
І поряд тієї Голови з’явилися ще дві такі ж. З туману виринули. Як із білого млива. І кожна тримала в руці палицю.
– Готуйся, готуйся, – підтвердили й вони. – Твій час уже настав: маєш збиратися в далеку дорогу – до того життя, до якого ти й покликана…
А вранці в Галич приїхали свати.
З’явившись в княжому теремі, низько вклонилися князеві