Ярославна. Валентин Чемерис
Феодосієвого монастиря Печерського. Це в мене один із списків літопису – річ безцінна для всіх нас, русичів.
Обережно далі розгортав пожовклий і ледь вже чи не напівзотлілий сувій.
– Осьо, бачиш, написано: літописець Руський з Богом починаємо. Отче, благослови… Почнемо й ми. Отче, благослови нас.
І батько починав.
Єфросинія завмирала в передчутті дива-дивного, казки-сказання. І казка починала текти з батькових уст:
«Через багато літ сіли слов’яни на Дунаї, де тепер земля угорська і болгарська, від тих слов’ян і розлилися, як весняні води, слов’яни по землі і стали називатися іменами тих місць, на яких вони селилися…»
В Єфросинії й оченята сяяли, як вона слухала батькову оповідь із того прадавнього, вже старезного пергаментного сувою, що звався «Повість минулих літ». Справді-бо – «розлилися, як весняні води, слов’яни по землі…»
– Тату, таточку, це ж така ліпота! – захоплено вигукувала.
– Ти ж моя слов’яночка, – ласкаво казав їй батько-князь і так же ласкаво, але поетично і якось загадково, а тому хвилююче розповідав їй про тих слов’ян, що звалися полянами й сіли по Дніпру, про древлян, які в лісах жили, дреговичів між Прип’яттю і Двіною, про полочан, кривичів з верхів’я Волги, про радимичів, в’ятичів, хорватів, уличів, дулібів з Бугу, про слов’ян, які замешкали біля озера Ільмень, збудували місто Новгород, про сіверян на Десні, Сеймі, Сулі…
– Так розселився слов’янський народ і від його імені й грамота стала називатися слов’янською, – читав далі врочисто батько. – І була їх велика сила, слов’янських племен…
– І ми – слов’яни? – вкотре захоплено питала дочка.
– Слов’яни, слов’яни, – поважно відповідав батько-князь і осіняв себе хресним знаменням. – Слов’яни-русичі, дякуючи Господу, ми. І маємо свою Русь, яку треба берегти від ворогів і лиха різного, бо це – отчизна наша, іншої не маємо… Мусимо берегти її, яко чоловік береже зіниці очей своїх. Бо інакше – сліпота. Без отчизни – сліпота… А вже в літо 852-е, – читав далі батько, – коли в греків почав царювати Михайло, стала наша земля прозиватися Руссю.
– І ми – русичі?
– Авжеж, доню, русичі. Славний наш рід і народ, тож маємо і ми бути славними слов’янами.
– І – русичами! – вигукувала Єфросинія.
– І – русичами, – погоджувався батько. – Бо ми ж яко русичі – єдині у світі Божому.
І по хвилі додавав:
– Всі народи гейби хороші, але ми, слов’яни-русичі, найкращі.
– Хай буде так, отче!
– Воно так і є, дочко, і буде так вовік віків! Амінь! Але, – додавав, – якщо ми не будемо забувати, що ми – русичі!
Тоді, здається, як ніколи, вони – батько й дочка, – були близькими. Не тільки по крові, а й по духу.
Вчив Прісеньку свою тямковиту кирилиці.
– Осьо, донечко, буковки.
– Оці гачечки-закарлючки?
– Оці гачечки-закарлючки. Дивись, це аз, це буки, віди… А це глаголь, добро… зело, земля, іже…
За батьком старанно повторювала буковки (завмираючи від радощів, що вона їх уже знає)