Діти капітана Ґранта. Жуль Верн
променів, що відбивалися від снігу, різав очі, які й без того сльозилися, а запаморочення, викликане високогір’ям, геть позбавляло останніх сил. Лорд Гленарван із жахом подумав про майбутній нічліг у пітьмі, холоді та мороці.
Несподівано його руки торкнувся Макнабс.
– Бачите хатину, Едварде? – спокійно спитав майор.
13
Униз із Кордильєр
Якби не досвідчений Макнабс, ніхто з мандрівників навіть не подумав би, що в цих диких місцях можна віднайти якийсь притулок, адже завалена снігом індіанська хатина була зовсім непомітна серед навколишніх скель. Майже півгодини знадобилося Вілсону та Малреді, щоб відкопати вхід.
Хижка, складена з сирцевої цегли, тулилася коло скелі. Вона мала єдиний отвір – вхід, до якого вели кам’яні сходи. Всередині приміщення могли вільно розміститися з десятеро людей, стіни непогано захищали від різкого холоду, якщо врахувати, що температура надворі вже опустилася до десяти градусів нижче нуля. Тут був димар, можна було розкласти вогонь.
– Та це ж справжній палац! – вигукнув Паганель.
– Особливо коли запалає вогонь, а в ньому затріщать поліна, – докинув Том Остін. – Особисто я зараз значно більше зрадів би добрячій в’язці хмизу, ніж палацовим хоромам.
– Ну що ж, Томе, спробуймо знайти паливо.
– Паливо на цьому голому камінні? – Малреді недовірливо похитав головою.
– Але ж хтось колись розкладав вогонь у цій хатині, отже, десь недалеко має бути й паливо, – зауважив майор.
– Певно що так, – погодився лорд Гленарван. – Діставайте провізію, а я спробую себе в ролі дроворуба.
– Ми з Вілсоном теж підемо з вами, – заявив Паганель.
Залишивши змореного Роберта відпочивати, Гленарван, географ і Вілсон вийшли з хижі. Мороз пощипував за щоки. Синє небо поступово темніло, сонце сідало, його багряні промені осявали гострі вершини гірського пасма. Зараз мандрівники були на висоті, лише на дві з половиною тисячі футів нижчій за найвищу вершину Європи – Монблан. Вдалині виднілися кряжі морен – довгих смуг кам’яних уламків і валунів, принесених льодовиками, що сповзають із вершин.
Долини поступово оповила пітьма. На півдні височіла гора Антуко, вершиною якої був кратер живого вулкана. Із самих глибин його вічно палаючого жерла з клекотом вивергалася пара, змішана з клубами розжареного попелу, і здавалося, що відножини навколо вулкана охоплені полум’ям.
Паганель і лорд Гленарван, мабуть, довго б іще захоплено спостерігали за цим грандіозним видовищем, проте найперше зараз було потрібне паливо, і воно знайшлося: так, дерева справді тут не росли, зате скелі були вкриті сухим лишайником, а ще чагарником, коріння якого непогано горить. Проте розпалити вогонь виявилося нелегкою справою. Ще важче було підтримувати його. Макнабс пояснив, що це все через розріджене повітря, яке містить дуже мало кисню.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст