Чорна дошка. Наталка Доляк
на ясно-сірі.
Лесь Мефодійович світлими літніми вечорами оповідав свою історію. Дивився в невеличкий свій блокнот, отой, який колись давно Ліда бачила в руках своєї заплаканої матері. Звірявся із написаним у ньому, щось думав, згадував, а тоді диктував Ліді, а та записувала. Скільки випало випробувань на те покоління, яке народилось, відразу як світ увійшов у двадцяте століття. Війни, розруха, виселення, репресії, голод.
Голод! До цього часу це слово нічого для Ліди не означало. А тим більше справжній, убивчий голод, яким спеціально морили її народ. Якось її тато, слухаючи «Голос Америки» (під особливим секретом), почув дивне для радянського вуха слово. «Голодомор». Ще тоді здивувався, що вони по тих ворожих голосах за нісенітниці верзуть.
– Чого лиш не понавигадують, – сказав та крутнув коліщатко радіоли, аби натрапити на пісню Мірей Матьє. – Що значить голодомор? Ніхто нікого не морив. Врожаю не було, по всій державі, от дехто від недоїдання хворів. Життя було нелегке, тут погодитись можна. Та хіба воно зараз легке? Поки тих дефіцитів дістанеш. Але ж не скиглимо. Таке придумати – голодомор! – і пхинькнув нервово.
Ліда звичайно, знала, що воно таке, голод. Вона знала, що відчуває людина, коли вона голодна, точніше, коли вона зголодніла. Це легке відчуття дискомфорту завжди виникало, коли в школі розповідали про важкі післяреволюційні роки, про те, що юні безхатченки ходили вулицями із простягненою рукою, просили поїсти. Та щоб голод спричинив таку моторошну трагедію, про яку оце повідав дід, ніколи не здогадувалась. Ставила старому по-дитячому наївні питання: «Чому ж про це ніхто не розповідає?», «Чому не зберегли пам’ять про померлих?» і, врешті-решт, головне: «Але ж були винні… не лише ж вожді. Хто?»
– Я! – коротко зізнався дід і відвів погляд.
Він відчував себе відповідальним якщо не за мільйони втрачених життів, то за дві сотні односельців точно. Бо ж усе бачив на власні очі, відчував шкірою, всотував у кров, але не міг спинити цю катівню, змінити бодай одну долю чи запобігти хоча б одній родинній трощі.
32-й
Лесь Терновий другу добу поспіль безвилазно сидів у редакції своєї газети – чекав допоки збереться потрібна кількість людей для спецвиїзду в села, у яких селяни не схотіли «круто підвищити темпи хлібозаготівель». Цю фразу Терновий щойно написав на аркуші й тішився написаним, приміряючи її як заголовок до чергової статті, що народжувалась цієї миті в голові. Сам він не вагався й хвильки, коли в середу довідався про можливість показати свій фах на репортажній ниві, як то кажуть – на передовій класової війни. Його прізвище стояло під номером один на неофіційному бланку, із яким зранку носилась секретарка редакції – комсомолка Соня.
– Рівняймось на товариша Тернового, – кинула вона, крутнувшись на підборі, та хвацько записала своє прізвище, зігнувшись над столом.
Дивлячись на метку секретарку, Лесь розмірковував. «А я такий – куди звуть, туди йду. Часи буремні, якщо сидіти без діла,