Чорна дошка. Наталка Доляк
цю ікону Ліда. А хто ті Пилип’юки, ніхто й не цікавився. «Родичі, напевно, якісь… далекі», – пояснювала собі Ліда, й на цьому її цікавість щодо паперової ікони й вичерпувалась.
Прохолодною хатою нісся розмірений цокіт годинникових стрілок, з дідових грудей виривались свистячі звуки, муха наполегливо билась у вікно й дзижчала, обурюючись нездоланною перепоною. Спочатку Ліда монотонно водила пальцем по скатертині, совала сільничкою, тоді задивилась у віконечко. Дід сьорбав воду із залізної чашки, що стояла на припічку, онука слухала й чекала миті, коли старий зможе говорити. Їй так хотілось, аби він сказав: «Мала, чого ти сюди припхалась? Їдь давай додому», натомість почула, як Терен прохрипів, тамуючи в’їдливий кашель:
– Це дуже добре, що ти тут… Мені треба тобі передати… Потім… Згодом… Ще є час. – Заскрипіло дідове лігвище, він важко вклався на настил, склав руки на грудях та закрив очі.
Дівчина вглядалась, як підіймаються від подиху груди старого, й відганяла від себе неприємні думки про те, що дід може ось-ось померти, а вона не знає, що робитиме в такому разі.
«Треба буде покликати ту скручену бабу. Як же її звати? Катерина! Так, баба Катря. Ось як, а я й забула була. Дивно, коли треба, то й згадалось, – розмірковувала про оту стару, що питала оце щойно про батьків. – Якщо дід помре, я поїду додому», – складала план відступу і тут-таки згадувала дідові слова про те, що він має щось таке цінне їй передати. На якусь мить Лідочці здалось, що дідо натякає на скарб. Марились їй золоті монети, за які вона купить собі омріяну в дефіцитний час дублянку, югославські черевики і ще… ще щось дуже імпортне, таке, чого ні в кого із подруг немає й бути не може.
«Або на кооператив мені відклав», – міркувала, йдучи надвечір по пасовиську до дідової пасіки. Лесь Мефодійович, відпочивши, забажав, аби онука перевірила, як там його бджолам ведеться. Ліда до того часу тихенько, аби не розбудити старого, розклала гостинці, підмела в хаті та принесла з криниці води. Коли дід прокинувся, напоїла його гарячим липовим чаєм з малиновим варенням та на його ж прохання пригостила хлібним м’якушем. Урізала широку скибку, відділила скоринку. Налила зі слоїка, що стояв у холодній комірчині, молока. Молоко це приносила дідові сусідка Галя – молода засмагла колгоспниця. Удосвіта доїла свою корову і з дивовижною регулярністю вчащала до Терена з глечиком теплого молока. Не питаючись, чи можна, по-хазяйськи переливала його в дідів чистенький слоїк, а що не влізало – до залізної кварти. Завжди зичила діду доброго дня й питала:
– Мо’, допомогти що?
Дід відмовлявся, сам усе порав. Казав ніжно:
– Чекай, Галю, я тобі грошей дам за молоко.
Відмовляла та ще й ображалась бувало. Тоді про щось шепотілась із дідом і, вже виходячи, констатувала:
– Ми усі, дякувати Богові, живемо, бо корова в нас була. Не забрали були. Та й Пиків в осаді не був. Гляди, завдяки тій корові яке плем’я відродилось, – висловлювалась Галя загадками,