Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник. Сергій Жадан
коли ти потрапляєш серед ночі до свого готельного номеру, маючи ключ, і знаходиш у своєму ліжку кількох невідомих, – це пригода, я згоден, а коли ти не маєш ні ключа, ні готелю, ні невідомих, коли ти взагалі не маєш жодної гадки, як перебути до ранку в ситуації, до якої ти потрапив, – це вже не пригода і не цікавий випадок, це твоє життя як воно є – без прикрас і зайвого пафосу, ти просто продавлюєш простір своєю присутністю, вириваєш для себе рівно стільки місця й тепла, аби не замерзнути за ніч. Ми звертаємо з лісової дороги, довго йдемо, зрештою знаходимо галявину, стягуємо дрова й розпалюємо багаття. Спочатку ми випили все, що в нас було, потім нам видалося, що цього недостатньо, й ми почали добивати драп, навіть друг-Білий, кандидат історичних наук, який усі ці дні утримувався й обмежувався самогоном місцевого виробництва, тут щось попустився, розслабився, покурив з нами й почав розповідати про самураїв і їхні кодекси честі. На кодексах честі я й заснув.
Прокинувся я десь о п’ятій. Льошка відрубався на спальнику, друг-Білий сидів біля загаслого вогню й дивився в ліс. «Що там?» – спитався я. «Хтось ходить», – тихо промовив він. «Давно?» – уточнив я. «Давно, – відповів Білий, – усю ніч». – «Добре, – кажу, – лягай спати, я їх постережу». Він одразу ж заснув, а я зайняв його місце й став дивитися, хто там ходить між дерев. Дивився я години дві.
Одного разу, уночі, я сидів на березі моря й розглядав хвилі, я намагався їх побачити, але бачив лише темряву, яка рухалася зовсім поруч і яка могла щомиті необережно зачепити мене, звалити своїм хвостом або затягти щупальцями до свого темного нутра. Мені завжди здавалося, що коли ти нічого не бачиш у темряві, то це ще зовсім не значить, що в цій темряві ніхто не бачить тебе. Оскільки вона – темрява – це щось, що знаходиться поза тобою, ти завжди випадаєш із неї, натомість той, хто лишається в ній, завжди має зручну позицію для розглядання тебе, адже темрява – вона лише з твого боку темрява, з його ж боку це вже щось інше, щось, чого ти не можеш побачити, а отже, і зрозуміти. І тепер, коли я сидів біля загаслого вогню, що остигав, і холонув, і втрачав своє тепло, ніби велика піцца, я думав, хто саме міг ходити цілу ніч навколо нас. У мене такі речі, можливо, притупилися, а ось Білий дунув і щось таке за цими соснами побачив. Цікаво, хто це міг бути? Душі лісників? Мабуть, душі лісників або душі піонерів із сусіднього табору, піонерів, які повтікали давно, багато років тому, із затишних піонерських наметів до лісу, харчувалися якийсь час корінням і мухоморами, від чого поступово втрачали свою піонерську подобу, ставали неприкаяними духами, щоночі приходили на вогонь у лісі, не наважуючись підійти ближче, щоб не зустрітися з піонервожатим.
Усі ті, чию присутність ти відчуваєш поруч, завжди шукають у тобі підтримки, потребують твоєї співучасті, ти весь час ловиш на собі їхні погляди, які вас поєднують. Але, прокинувшись одного разу в незнайомому місці, самотній і розгублений, ти раптом гостро відчуваєш поруч іще чиюсь присутність. Ти б ніколи не зміг