Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою. Ирена Карпа
відчуття від доторку Трансцендентного. Я ліпше скажу вам, що копати кам’янистий піренейський ґрунт м’якою пластиковою лопаткою дуже і дуже незручно. Навряд чи це ще коли-небудь доведеться робити американському татові моїх дітей, але цю пригоду він точно запам’ятає. Ну а Кая матиме прекрасну легенду про час свого народження, коли виросте.
Наостанок я ще символічно обмила нашу крихітку дощовою водою, що назбиралася в кам’яному жертовнику. Символічне катарське хрещення ще нікому не завадило. І хай простять мені катари мою self-made єресь.
І. Індія (вік мандрівників – 1,5 і 2,5 роки)
Я, до подруги, задумливо:
– Тре’ би до Нового року все шмаття пороздавати… Бідним там.
Подруга, з жахом:
– Карпа! Бачила я твоє шмаття в шафі! Бідні таке пиздувате носити не будуть!!!
Ех. І це ще притому, що я давним-давно пороздавала весь свій хіпі-одяг, куплений за всі часи у Індії й Непалі: у Києві навіть у шафі він виглядає надто недолуго.
Десь через тиждень після повернення з нашої епічної поїздки до Індії подзвонив мені знайомий і розказав, як мило він за 600 доларів злітав на Шрі-Ланку. В ці шістсот йому влізли готель, переліт і дворазове харчування. Спершу моя доморощена українська жаба спробувала сказати «ква», а потім я собі вирішила, що хоч і потринькала на свою Індію в енні рази більше (ну бо який ще ідіот купує квитки за три дні?), а все ж поставила галочку навпроти слова «Ќерала». Цей індійський штат давно був у моєму списку місць, котрі хочеться відвідати до того, як інкарнуюся в гірську козу чи, не дай Бог, циркового тюленя.
Мій американський чоловік з нами летіти одразу відмовився. Видно, ліпше за мене, романтичну, уявляв, чим то всьо пахне. Тож я, спрацьована телевізійна Горпина, зібравши в кулак зароблені влітку-восени гроші, силу волі й віру в краще, почала-таки шукати компаньйона. Як і де? Через соцмережу, звісно. Були сякі-такі бажаючі скласти мені компанію, але тих, кого я знала особисто, розглядала в першу чергу. Єдина знайома кандидатка і перемогла, бо не злякалася, озброївшись власною семирічною донькою, відправитися з нами в цей паназійський похід.
Тут нормальні люди все роблять з головою – за півроку купують квитки, за місяць ідуть по візи… В нас же квитки купилися з виряченими очима за три дні до вильоту, відтак одразу ж побіглося за візами. І тут (радійте, шукачі візової справедливості!) нам в індійському посольстві сказали таке: «Ваші візи, жіночки, готові будуть завтра. А діти у вас – американці. Так що мінімум тиждень все буде вирішуватися. Може, й більше. А-а, ну і з вас по сорок доларів, а з кожної дитини по сімдесят».
Якби в мене на голові було розкішне волосся, а не три пиндики, воно би спершу стало дибки, а потім би я його на собі рвала. А так то просто включився режим центрифуги, і я миттю напружила всіх – від дівчат, що колись працювали в індійському посольстві і знайомі зі мною були через організацію мітингу з захисту тварин, до тьоті Каті, що в посольстві наливала чай і знала, в якій годині приходить Андрій, друг знайомої моєї