Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою. Ирена Карпа
кісточок (рожевих, зі стразиками, камуфляжних), у зоомагазині для песиків ще передбачалися сердечка і кружечки. Подумавши, я таки дала згоду на схематичне зображення головного органу кровообігу для моєї більш жіночної Каї. Для пацанки Кори могла вже підійти і кісточка, і череп, але, як на біду, ті медальйони, що зі стразами чи пофарбовані, не піддавались двосторонньому гравіруванню. Та й ті, що піддавалися, вміщували максимум два номери телефону, ім’я та імейл. Теж, до речі, не мій довгий, а короткий робочий Настин. Чудом знайшлося те, що таки скидалося на жетон універсального солдата. Отже, два сердечка (семирічній Соломії й півторарічній Каї) і один жетон для дво-з-половиною-річної Корени. Нашу армію майже озброєно. Хай тепер, якщо знайдуть, тільки спробують не віддати. Хоча таких дітей, як мої, захотіли би вернути з благаннями і доплатою.
Пакування речей у дорогу в моєму виконанні – справа консиліуму. Тобто просто мого виконання недостатньо. Про кожну шмотку я мушу питати «так» чи «ні» мінімум у трьох людей: у себе, ліпшої подруги і няні. Взялося в основному те, що планувалося залишити в Індії. Плюс кілька одежин для фотографій. (Мушу сказати, на фотографії головно потрапляли оті зацофані шмотки, а другі в секунди засиралися чим-небудь натуральним, що точно ніколи не відпереться.)
Трохи повагавшись над двома візками (один на близнят, інший, одномісний, куди няня пхає моїх дітей у позі гребців байдарки) і пожалкувавши, що не маю другої спини, бо повішала би на неї Каю в спеціальній переносці для альпіністів, я схилилась на користь одномісного візка. В результаті він так і простояв, сіромаха, в готелі, бо в моторикшу не влізав, а до вокзалу, щоби поїхати з ним в інше місце, штовхати по спеці голими руками якось не наважилася.
Думаю, якщо ви не такі психи, як я, і все-таки висидите з дітьми на одному пляжному місці, візок таки беріть – і на базар зручно ходити, і від сонця в обід закрити капюшоном можна, якщо ви не добігли до антирадіаційного прихистку, ггг. Фізкультура в мене вийшла ще та – від готелю до подоби асфальту слід було тирлигати візок із двадцятьма шістьма кілограмами дітей (брешу, на загал десь 36 кг в сумі з вагою візка набігало, плюс там 3–5 кг взятих із собою водичок-айпадів-ніштячків) вгору по розбеханій ґрунтовій дорозі. Те, що піт котиться мов з відра, це не метафора. Ну а потім ще діти між собою лупляться, хто в візку попереду сидить, хто хоче їхати сам і те де. В ідеалі, думаю, мати візок із підніжкою для старшого брата чи сестри, такі дуже популярні в Барселоні.
Перша пересадка на шляху туди, до Трівандруму, у нас була в Арабських Еміратах. В аеропорту Дубаї є брендовані візки, ті ж легенькі «макларени», тож коротати час не так вже й важко. Дітей дуже розважають «горизонтальні ескалатори» – такий тротуар, що сам собою рухається. Ну але без втрат ми однаково не обішлися – забігши в аптеку, Кора феєрично змела з полиці й розбила пляшку з олією «Омега» (найдорожче, що в тій аптеці було), та ще й підслизнулася в калюжі і впала… Рибний запах із облитих кедів не покидає нас досі.
Неймовірно, але факт – ми таки дісталися