Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою. Ирена Карпа
це ще не найстрашніше, скажу я вам. Обціловані й погладжені вуличні пси і коти – це теж ще квіточки. От коли вони знайшли, де відкривається вуличний кран із технічною водою, й почали її жадно пити, ставлячи ставки, за скільки секунд мама перетне територію готелю від бунгало до крана, я серйозно злякалася. Підсрачники не помогли, серйозна розмова теж. Вони щоразу знову рвалися до того крана. Залишалося сидіти й чекати на срачку.
І срачка прийшла. Але не від тої води, а від чогось іншого, у зовсім інший день. Можна, звісно, давати дітям випити вугілля чи іншого абсорбенту для профілактики. Головне – не панікувати. Живуть же тут всі ці мільйони людей, не миючи овочі в дистильованій воді, а руки в спирті кожні п’ять хвилин.
Ну звісно ж, у них тут імунітет з народження. Але й ми з вами, вибачте, з не зовсім стерильної України, а не зі Швеції. До того ж за два тижні звикає і наш ніжний європейський організм до азійських реалій – перевірила на собі. Правда, це лише за умов того, що ви не панікуєте і не накликаєте на себе психосоматики. Настина семирічна Соломія хворіла, бідненька, ледь не через день: то живіт болить, то температура підіймається, то кашель якийсь. І скільки я не переконувала Настю в тому, що нема геть нічого смертельного в тому, що панамка впала на стежку, тільки й чути було: «Соломія! Ти шо наробила?! Я її руками прала, руками, чуєш?! Все! А-а, не торкайся! Візьму зараз її кульком і в кульок замотаю…»
А ще «не можна їсти фрукт, бо нема чим потім руки помити», «не притуляйся», «не волочи», «не клади», «не кусай»… Ох, бідна Соломія. Настя – чудова людина, але деколи це просто занадто. Особливо, коли ми в Києві приходимо до них в гості в їх ідеально вилизану квартиру, а перед нами вибачаються за жахливий бруд…
Коли подорожую сама по собі, як правило, більше довіряю вуличній їжі, ніж їжі з дорогого й неопізнаного ресторану. Якщо такий не рекомендували перевірені люди, ліпше від нього утриматися – ніколи не знаєш, скільки недоступний для середньостатистичного населення продукт міг пролежати в їх загашнику. Пам’ятаю, як вперше потрапивши до Індонезії й побачивши, як люди їдять, сидячи просто на тротуарах, а готується їжа там же, на узбіччі, кривила носом – фе, яка антисанітарія, тут у них що, армія спасіння польову кухню розвернула? І влаштовувала істерики нареченому: «Відведи мене в якесь людське місце поїсти, я ж тут з голоду помру!» І він відвів, і я ледь не вмерла, наївшись незрозуміло чого в дорогому японському ресторані для туристів, де ми були єдиними клієнтами.
З того часу маю святе правило: їсти там, де велика ротація покупців. Відтоді я уминала всі ті гострені мі-ачех – смажені макарони, як їх готують на Суматрі в провінції Ачех, – сидячи на циновках поряд із простим людом, аж за вухами лящало. Для вірнячка, як я вже казала, завжди згодиться свіжий перчик чилі у прикусочку… З дітьми, звісно, я ставлюся дещо обережніше до вуличної їжі, але якщо місце чисте і готують практично при тобі, то чом би й ні.
Ще треба бути в курсі, що не у всіх туалетах Індії (тобто майже в жодних) ви зустрінете