Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник
механічно. Так, ніби хтось ще був у квартирі.
Раптом я відчув сильний укол в серце, і мене занудило, світ поплив перед очима. Зараз я втрачу свідомість. Смерть?
У цю секунду я виразно почув чийсь голос, неприємний, хрипкий:
– Давай, кінчай його.
Я розплющив очі і побачив пляму в кутку, що світилася, а в цій плямі – якесь жабоподібне товсте створіння карликового росту на двох тонких ніжках.
– Що витріщився, не бачив ніколи такого, га? – і створіння єхидно і злобно засміялося, трясучи жаб’ячим черевцем.
– Хто ви? – запитав я через силу.
– Дивись, який культурний.
Створіння, шкутильгаючи, наближалося, виступаючи з пари, що наповнювала ванну.
Тут я помітив другу світлу пляму, в іншому кутку – там стояло ще одне створіння, високе і тонке, як циркуль, з руками-палицями та зміїною голівкою.
– Дивись не дивись, а тобі капець, – сказало друге створіння і теж стало наближатися.
– Хто ви?
– Боги ми, боги, – сказало те, яке нагадувало жабу. – Ти здохнеш в цій ванні, як скотина, зараз.
– Неправда, – сказав я. – Бог не такий.
– Бог не таки-ий! Бог не таки-ий! – перекривило мене страхіття. – Ти бачив його, чи що, свого Бога? Дурні, дебіли – самі вигадали щось якомога приємніше і самі ж вірять.
Я засміявся раптом:
– Ні, це неможливо.
Настільки все це здавалося безглуздим.
– А ось зараз подивимося, можливо чи ні.
І створіння-карлик протягнуло до мене свою ручку.
– Ой!
Моє серце пронизав божевільний біль.
– Давай помучимо його, – почув я громовий голос з іншого боку, з-під стелі.
– Ой! Ай! А-а!
Я весь спітнів – це був інший піт, не від окропу.
– Ну як, добре, ні? – захихикав карлик. – Треба ж бути такими тупими, щоби всупереч усім жахам життя вигадати собі бога доброго і справедливого. Ну, чого замовк – здох вже, чи що?
Він уважно подивився на мене.
– І… – я насилу підбирав слова, – і… ви є… боги?
– А хто ж, персонажі з ваших безглуздих казок, чи що? – заржав карлик.
– І… і… немає іншого бога?
– Ідіот.
І тут я побачив, у тумані пари, видіння: це були знайомі і незнайомі мені події, що проходили низкою, одна за одною. Там лилася кров, тріумфували ницість і посередність, потерпали у злиднях або просто гинули чесні і благородні люди, в цілковитій невідомості. Батьки оплакували смерть своїх дітей – безневинних янголят…
– Бачиш? – сказав карлик. – Бачиш, яке блядство?
– Бачу, – сказав я.
– Світ створений Сатаною.
– Так.
– Сатаною. Після смерті всі прозрівають.
– Я ще не помер.
– Ти вже труп. Труп.
І він зробив щось рукою – я закричав не своїм голосом від болю. Карлик розсипав радісний сміх.
– Ти – садист? – запитав я, віддихавшись.
– А хто