Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник
сказав я ввечері. – Ти ще пам’ятаєш той випадок?» «Який?» «Коли я вбив людину». «А що ти мав робити? Чекати, поки він нас уб’є?» А сама нервово так постукує ложкою об тарілку, думаючи про щось своє. «Я ж убивця». «Перестань. Ти поступив як мужчина». Приємно, звичайно. І раптом: «Відремонтуй кран у ванній, скільки можна тягнути?» «А чому ти злишся?» «Тому що мені добре живеться!» «А чого тобі не вистачає?» «Мені всього вистачає». Поговорили.
Пішов я на могилу, до тієї людини. Дуже мені якось самотньо стало. Думав, розворушу себе, може. Згадаю, як він помирав, у мене на очах… Може, щось прокинеться, в душі. Але крім похиленого хреста і надгробної плити «Павлов Геннадій Костянтинович», нічого не побачив. Не відчув. Трава і скелет в землі. Скінчив я твою доріжку, друже. Пробач, чи що.
Мій Барабанкін
– Я захотів змінити зовнішність, – сказав він і подивився мені в очі.
– Невже для тебе це так важливо?
Він завжди був псих, завжди. Чому я не зв’язала своє життя з нормальною людиною?
– Я той же, – сказав він. – Усередині я той же.
І я зрозуміла, що він не брехав, справжній чорт, лісовик, дідько, весь у волоссі, як лісова тварина, з ріжками, що пробивалися на голові.
– Але ж ти – жахливий, – сказала я. – Ні, це немислимо! Це якийсь кошмар!
Коли минулась моя істерика, він посадив мене перед собою і розповів усе по порядку. Як він вводив гормони для оволосіння, як і за допомогою чого нарощував кісткову тканину на черепі для ріжків.
– Плоть податлива, як глина, – казав мені цей божевільний, гріючи мене теплою шубою свого суцільного, як у лева, волосяного покриву. – Коли-небудь люди будуть ставитися до плоті творчо. Коли-небудь вони зрозуміють, чим вони вимірюються насправді.
– Чим же? – запитала я, кутаючись у довге чорне волосся його грудей і стегон. – У мене таке відчуття, що я в руках у справжнього дідька.
Він засміявся.
– Ну от бачиш, ти і звикла, – і, подумавши, додав: – У мене скоро будуть великі роги, як у корови.
– О Господи.
– Так, бути лісовиком мені вже набридає. Ось тут у мене буде вим’я, з чотирма дійками, як належить.
– І ти будеш ходити рачки?
– Можливо. Або на двох, як у цирку. Корова на двох ногах.
І він знову засміявся: я ніде не чула такого легкого, вільного сміху.
– І ти щасливий?
– О так.
Він не брехав. Барабанкін. Він завжди жив, як хотів, не дивлячись ні на кого: і через те був щасливий.
– І тебе що ж, можна буде доїти?
– Аякже. Це будуть справжні молочні залози. Як у тебе.
І він, справжній лісовик, схопив мене своєю волохатою рукою за груди.
– А хвіст? У тебе буде хвіст? – запитала я.
– Він і зараз у мене є, – і він трохи підвівся, разом зі мною, щоб я побачила кінчик хвоста, яким він помахував. – Тільки він відросте ще на півметра, як у справжньої корови.
– А далі? – запитала я.
– Що далі?
– Далі