Чому я не втомлююся жити. Ярослав Мельник
мене всього пересмикувало. Я хотів тільки зустрічі з Богом: бо я не сумнівався, що, врешті-решт, він явиться мені. Як явився Адаму і Мойсеєві, Авраамові і Ною. Він не може не з’явитися тому, хто – так виходить – знищив світ, ним створений.
Судячи з істерики голосів, що долинали з радіоприймача, справа наближалася до завершення. Я підвів стрілку діапазону до позначки «60», відповідно збільшив потужність. Ну, що ваша земна влада? Що ваша слава? «Успіхи»? Подумки я звертався в цю мить до «великих світу цього»: до президентів і товстосумів, знаменитостей і до тих, хто уявляє себе великими вченими. Хто би міг подумати, що кінець світу настільки простий! Що апарат, який продукує хвилю смерті, можна створити в домашніх умовах: варто тільки відкрити основну формулу, яка все спрощує до ідіотизму. Хто би міг подумати, що саме я влаштую цей кінець! Я, кому ніколи й на думку не спадало стати ключовою фігурою в історії людства. Але тепер було ясно, що я – я! – затьмарив собою всіх Наполеонів і Бетховенів. Я був як Адам, як Ной. Я був правицею Бога – ось вона. Я подивився на свою долоню: ось шрам від укусу бродячої собаки, ще з дитинства. Ось мозолі від роботи долотом.
Дев’яносто градусів. Чверть планети. Був усе ще ранній світанок. Останній світанок людства… Раптом щось зрушилося в мені, і я заплакав. Я думав, що я жорстокий і що серце моє з криги. Але тепер я плакав: за людством. Тепер я любив усіх тих, кого вбивав. Але зупинитися вже було неможливо. Було зрозуміло, що просто так звичайні люди не винаходять подібної сили апарати в домашніх умовах. Нічим іншим, ніж дивом, це не можна було назвати. Але у дива завжди є джерело. Диво являє Бог. І він один знає мету і сенс.
Сто двадцять градусів. Була тільки п’ята ранку; в Америці вечір. До п’ятої десять все буде скінчено. Чому я відразу не встановив діапазон 360°? Зі світом можна було покінчити за одну мить. Я цього не розумів. Раптом я злякався: мені здалося, що я керуюся своєю власною волею. На секунду мене залишило відчуття, що я цілком правиця Бога і не несу відповідальності. Раптом мої коліна затремтіли від вантажу відповідальності, що впав звідкись на мої плечі. Хтось прошепотів мені: «Ти, ти губиш світ – не Бог. Твоя рука. Ти бачив Бога? Ти чув його пряму і ясну вказівку?»
Але ж ні! Якщо людині ні з того ні з сього дається в руки засіб в одну мить зупинити обмін речовин на всій планеті, то це неспроста. Це не може означати нічого іншого, крім вказівки пустити цей засіб у хід. Бог не став би передавати рішення бути чи не бути світу, на волю звичайної, самолюбивої, примхливої та закомплексованої людини. О ні, ні! Це неможливо. Бог не міг довірити мені, мені одному, цю справу: та і чим я заслужив? Я навіть не священик, не монах. Я не святий. Бог не міг передати мені відповідальність за кінець світу. Та й звідки мені знати, має світ право існувати далі чи ні?
Так я себе заспокоював, та все ж рука моя тремтіла, коли я доводив стрілку до позначки 180°. Сто вісімдесят градусів означало півпланети. Рівно півпланети вже померло: хвиля йде зі швидкістю світла.