Дерево, що росте в мені. Жанна Куява

      Передмова

      Дерево життя, яке треба плекати

      Майже детективно розпочинається роман Жанни Куяви. Пацієнт алергологічного відділення обласної лікарні Сава Нагорний знаходить прощальну записку дівчини, котра явно має намір здійснити те, що тепер називають іноземним (і навіть модним) словом суїцид. Добрий і співчутливий до чужої біди Сава негайно розпочинає пошук авторки листа-волання. Авжеж, волання про порятунок. Бо ті, хто всерйоз вирішив звести рахунок із життям, роблять це, як правило, тихо й несподівано і не гублять передсмертних листів-записок.

      Сава хутко знаходить авторку серед колег-алергіків. І цим на корені вбиває детективну інтригу. Зате дає поштовх до історії кохання. А відтак розпочинається розповідь про жіночу долю, точніше дві долі – Чеслави і її матері. «Така звичайна, така поширена, але така печальна історія», – пише в записці, в якій вихлюпує свій розпач, Чеслава. І запитує – себе? матір? людей? світ? – «Бо хіба не мають ті нещастя скінчитися?!»

      Сава почує те волання. Але на зміну одним нещастям прийдуть інші, бо, як то заведено в жінок, вибирає не розум, а серце. А воно не вміє аналізувати й безпомилково відчувати, де добро, а де зло, де справжнє почуття, а де гра. Золотоволоска Чеслава ступить до другого кола душевно-почуттєвих пошуків. Але кого вона, власне, шукає чи від кого втікає? Від свого минулого чи минулого матері, негараздів душі чи чогось більшого, яке поки що не здатна зрозуміти?

      Їй хочеться співчувати (так і тягнеться рука написати – дурненькій) – такій чулій і нерозбірливій водночас. Та вона така, як є. І мама Ярина, насмішкувато названа односельцями Королівською, дає урок не вишивання, а того, чого прагне сама: «Плоди на “дереві життя” символізують людські діяння». Наступний абзац стає символом подальшого зображеного і прихованого в романі: «Чеся, беручись до вишивки, найперше творила безперервний візерунок, що накочувався хвилею в нижній частині полотна. Видавалося, ніби та стяжка мала продовження і поза межами простирадла, бо тягнулася до самісінького краю… Завдяки суцільному орнаменту стяжку називали безконечником. Він точився з кінця в кінець, аби не переривалася життєва дорога того, кому ця вишивка призначалася. Дізналася дівчина й про те, що у чічках, листочках і бруньках теж чаїлася ціла філософія триєдності: народження життя, уособлене в пуп’янках, розвиток життя – його символізували квітки, та безперервність життя, яку передавало листя».

      У романі постає і впізнаване моє рідне Полісся, своєрідні сільські стосунки. І звичайно, є й своя відьма, а де відьма, там неминуче пахне містикою, причаруванням. І вторгається, владно манячи до себе не лише Чеславу, інше життя, яке не вишити, не зупинити. Хіба що намагатися опиратися його жорстоким законам або ж прийняти його правила гри. «Дерево, що росте в мені» – це те, що неминуче мусить вирости. І що з того, що порятований мамою чоловік виявиться, як у нас у селі казали, «не дорослим до любові»? Що з того, що сучасний багатій Матвій Доброжанський – один у Чесиній уяві, інший у реальності? Ріст дерева життя не зупинити. Ні на вишивці, ні в реальності.

      Читачам, а особливо читачкам, котрим насамперед адресовано новий роман Жанни Куяви, доведеться і напереживатися, і замислитися. Але як застереження звучать ці рядки: «Дивно. Бо коли нам зле, ми не міркуємо, як це виправити. Ми зазираємо кудись наперед і думки перебираємо, як уберегтися від іще більших нещасть, що можуть із нами статися. Щось на кшталт: нащо виправляти теперішнє, ліпше про майбутнє подбати. Але чи воно, те майбутнє, настане, якщо теперішнього не вберегти? Своїми ж думками ми заганяємо себе у безвихідь і відбираємо можливість діяти тут і тепер».

      А Чеслава перейде ще один життєвий місток і мовби попрямує по своїй колишній вишивці. «Селючка» і вже «дитя міста», яка боїться відчинити хвіртку біля материного двору і все ж наважується. І там, коли вона засне, з’явиться… Втім, романи треба читати.