Дерево, що росте в мені. Жанна Куява
високочола пампуха. – Не знаю я… Не бачила, – підвелася з крісла, маючи намір якнайшвидше перевірити почуте.
Однак хлопець зупинив її:
– Довге таке, біле волосся в неї. Раніше я її тут не бачив, – конкретизував, бо ось уже тиждень, як лікував алергію, але досі невідомо яку.
Спершу обласні лікарі вважали, що в Сави Нагорного з віддаленого поліського села Мовчанівка [2] – харчова алергія. Згодом припустили, що така реакція організму – на холод. Навіть обговорювали можливість виникнення недуги внаслідок якихось нервових стресів чи надмірних хвилювань через щось глибоко інтимне. Але нічого подібного юнак не переживав – так казав. Себто медики досі не встановили, чому шкіра хлопця зненацька почала пересушуватися, лущитися, вкриватися тріщинами і кровоточивими ранами.
– Ні, не знаю в лице такої пацієнтки, мабуть, новенька, – впевнено відповіла медичка.
– Тоді піду сам переговорю з нею. – Зацікавлений Сава перехопив намір пампушкуватої медсестри бігти мерщій знайомитися з «новенькою». – Розпитаю, чо’ вона там мерзне. Не переживайте, я сам усе розвідаю, а потім коли що, то вам перекажу, – випалив рішуче, якось так істинно по-чоловічому, чого бракувало багатьом пацієнтам, ба навіть лікарям цього по-особливому вразливого клінічного відділення.
Видавалося, її волосся виростає з непроглядних віконних шиб, в’юнко стелиться, сягає самісінької лиштви, скидаючись на блідо-рожевий зорепад пишного суцвіття клематиса. Дівчина обдавала поглядом скляну глибоку синь, тож Сава зміг добряче роздивитися її густі, десь із метр завдовжки, зугарні коси. Вони сповивали ледь не всеньке її скоцюблене тіло, втім легко було розгледіти, що вона мала на собі довгу, лляну, з темно-фіолетовим вишиваним узором на подолі, домоткану сорочку. На фоні оздоби цієї вдяганки босі ноги дівчини мало вирізнялися – вони були вкриті синюватими плямами та прожилками.
«Певно, добряче задубіли», – вирішив юнак.
Уже за мить він укотре згадав про кохану Лілечку, тому поцікавився вкрай збайдужіло:
– Чоловік із дитиною – досі в бесідці?
Вона заперечливо крутнула головою.
– То чо’ далі тут сидіти? – запитав ніби знічев’я.
Золотоволоска мовчала. Сава і собі не знаходився з подальшою балачкою. Та все ж йому справді було цікаво, чому вона тут сидить. Тим паче, пробувши ось уже тиждень у лікарні без будь-яких приключок і найбанальніших пригод, він нарешті захотів нових емоцій. Раз на день телефонував Лілечці, відтак – рідним додому, але вражень це не додавало, хіба злегка теплішало в грудях.
– А як можна відростити таке довге волосся? – запитав і вмить пошкодував про сказане.
Дівчина вихором повернула до нього заплакане обличчя і зацідила ляпасом украй розпачливого погляду. Юнак не встиг його й роздивитися, вмент відвернувся, вирішивши йти геть. Проте голос, не менш безпорадний за погляд, заблагав його:
– Вернися!
Сава почувався, щонайменше, ніяково. Те, що він мався,
Мовчанівка – назва села, вигадана автором.