Дерево, що росте в мені. Жанна Куява
увись, вказуючи на небеса, і знову відвернулася. – О, то, певно, тільки йому можна вирішувати, коли і в кого забирати життя, тільки йому! Так? – схлипнула скрушно.
– Я не знаю, – тихо відповів Сава.
Білявка зненацька голосно розсміялася, проте смішно не було ні їй, ні Саві.
– Не знаєш, ну ясно, що не знаєш, – кивнула розтріпаною головою. – Зате я знаю, дорогенький, я тепер добре знаю, що й до чого. – Її схвильований говір набрав нових емоційних барв – істеричних. – Його не влаштовують ті, хто любить життя, хто йому радіє, йому б тільки про бідних і нещасних дбати, піклуватися про них! – взялася горлати, не соромлячись. – Скажи, нащо він забирає до себе молодих, га? Нащо йому гарні, повносилі, життєлюбні хлопці, знаєш чи ні, скажи мені! – Виголосила й вибухнула надривним плачем, сховавши обличчя в заполі своєї дивакуватої старовинної одежини.
Сава не сподівався почути щось подібне. Він вважав, що на підвіконні сидить хоч і доросла, та все ж дівчинка, якій захотілося додому, до мами, або їй щось заболіло, тому й вирішила порюмсати. Але те, що він говоритиме з білокосою дівицею про смерть, та ще й молодих хлопців, йому на думку не спадало.
Утім юнак розумів, що недаремно приходив сюди двічі, недаремно хотів дізнатися, чого ця білявка видерлася на холодне підвіконня, що намагалася роздивитися у темені і що то в неї за убір такий старомодний, мов із музейної скрині поцуплений…
Цікавість усе більше розбирала Саву, закутавши його у сповиток, наче новонародженого дітвака, ще й довгеньким опаском довкруж в’ялого стану закріпивши. Тілом шугували час од часу мурашині рої боязні, атож – дивачку яку зустрів! Вона йому… Так-так, ось воно що! Вона йому на русалку цілковито скидалася! Таку, про яких лишень пишуть або вигадують, що, мовляв, бачили десь серед густого річкового очерету… Ця ж бо сиділа нерухомо, наче безбоязно виповзла на берег погріти від холодної води делікатні боки. Як і дісталася четвертого поверху?!
– Я не думаю, що Бог любить тільки нещасних. Бо тоді нащо йому їх обездолювати? – мовив юнак попри зніяковілість.
Білявка знову взялася схлипувати, але дещо тихіше.
– Може, те, що для одного – недоля, для іншого – щастя? – проговорив запитально. – Бо що не людина – то загадок на шість томів. – Голос злегка дрижав, проте Сава тримався впевнено.
– А чо’ – на шість? – подібно до Савиної гутірки буркнула русалка.
– Просто… шість – то парне число. Три томи хорошого, три томи пустого [3], разом – сутність людини, – роз’яснив.
– Дурня якась, – шморгнула носом невдоволена плаксуха.
– Мій батько все каже, що наша матір – найліпша, що всі роки він був із нею щасливий, а вона доказує, що й половини з їхніх спільно прожитих літ не мала доброї долі. То кому з них вірити? І хто з них ліпший? – почухав за вухом: саме на скронях і потилиці найбільше дошкуляла йому невгамовна сверблячка. – Всі ми однакові, тільки в кожного – свої томи доброго й пустого. Все залежить від того, що саме є тим добрим і пустим для людини, – провадив Сава. – Нам – що? Ми,
Пустий – тут: поганий.