Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами. Вікторія Горбунова
простір для самостійного засинання;
– напрацювати відносно сталий режим активності/відпочинку;
– забезпечити особливу, комфортну та чекану атмосферу передсну;
– подарувати кілька вечірніх хвилин порозуміння та емоційної близькості.
Перебирає їжею, або Як нагодувати дитину з користю та не зненавидіти куховарство
– Наша найбільша проблема – нагодувати Ромочку!
Хлопчик переді мною аж ніяк не скидається на дитину, що потерпає від недоїдання. Такий собі в міру вгодований, рожевощокий, цілком задоволений життям першокласник. На відміну від бабусі, тоненької, нервової, з руками, що повсякчас плескають у розпачі та притискаються до грудей.
– Так важко вгодити! Я то одне, то інше варю, парю, випікаю. Повен холодильник їжі. Гостей можна кожного дня запрошувати. А Ромочка носа верне. Не любиш ти прабабусю… – зітхає гірко.
Сам Ромочка не дуже зацікавлений нашою розмовою, він облаштувався в ігровому куточку, сидить, бавиться ляльками. Ляльки обідають.
Із дитячою впертістю стосовно їжі зустрічаються чи не кожні батьки. «Це бу, це не бу… Розпецькали дитину…» – бурчав собі під ніс мій власний тато, коли намагався увіпхнути в мене звечора привезену від бабусі після літніх канікул ранкову яєчню. Після різноманіття вареничків, сирничків, пиріжків, млинців, оладок, омлетиків та інших щосніданкових смаколиків ця не вельми естетична страва з пухирястими краями та противним жовтком видавалася мені огидною і зовсім неїстівною. Минав тиждень-другий, і татова яєчня дивним чином перетворювалась на бажану і смачну, особливо припечені до скоринки краєчки та тягучий жовток під тоненькою шкіркою. Як і більшість дітей, я перебирала їжею, тому що мала таку можливість.
Багато готувати і влаштовувати щоденні міні-бенкети нас змушують різні причини. Це і бажання побалувати смачненьким, і переживання «що худенький, бо погано їсть», і прагнення справити враження (особливо це стосується бабусь, що рідко бачать онуків), і намагання дати все найкраще, і впевненість, що дитину не можна позбавляти вибору їжі.
Варто пам’ятати, що неконтрольована можливість вибору, поєднана із задоволенням усіх забаганок, тягне за собою відповідну звичку та народжує примхливих вередунів. Для батьків же перетворюється у кухонне рабство. Спочатку маленькі, а чим далі, тим більші тирани просто не уявляють, що щось може бути не приготовлене, не куплене, не стояти на столі, що є «лише борщ» або «мама втомилася, тож їмо вчорашню печеню». Будь-які заклики до совісті не мають сенсу, бо років до восьми – десяти дитині дуже важко стати на позицію дорослого, її мислення егоцентричне, «що таке добре, що погано» вимірюється тим, що добре чи погано «саме мені». Діти щиро переконані: якщо їм подобається бачити на столі й куштувати багато страв, то мамі також подобається їх готувати.