Щоденник Мавки. Дара Корній
не мала. Тож усі домашки та завдання робив за неї Олексій, уже з першої сесії. І робив це з радістю. Вважався найталановитішим, найперспективнішим у технікумі. Навчання давалося йому легко, хоч вступив до технікуму після армії. І в Іринку закохався відразу – тільки-но побачив, і пропав… Вона була для нього всім – сонцем, небом… Хоч і дівчата за ним бігали, упадали, бо був і веселим, гуморним, бешкетливим, не нудійком. А йому була потрібна лишень Іра. Із задертим догори носиком, з вогниками-блискітками в оченятах. Із веселими світлими кучериками довкола личка. Білі кучерики над блакитним небом оченят. Не дівчина – мрія. Іринка-Веселинка.
Він дурів від кохання. А коли в тебе і душа художника, і талант художника, і серце маляра, і мрія маляра… Він малював її на стінах у гуртожитку, на лекціях у зошиті, і в думках, і в мріях, і в небі, і на землі, і в снах. Перше кохання часто нагадує одержимість. І щоб перебороти його, потрібні спеціальні ліки та спеціально навчені люди поруч або просто – час.
А тоді, тоді він жив лиш тою одержимістю. І були серенади під вікном, Іринині портрети, букети найрозкішніших червоних троянд, улюблених квітів коханої, палке серце в грудях, яке готовий був вийняти та подати дівчині на вечерю… Усе це було, та Ірина наче й приймала всі ці пориви закоханого юнака, та все ж доволі кволо реагувала. Та коли закоханий ще студент Олексій поклав до ніг коханої однокімнатну хрущівку в Києві, а для іногородніх – то був цілий скарб, серце Ірине тьохнуло, вежа впала і вона сказала «Так»… Квартиру купив, як не дивно, на гонорари. Його картини дуже незле продавалися.
Чоловік гортав сторінки альбому, посміхався то сумно, то радісно. Скільки разом усього пережито? Перші успіхи в бізнесі, народини сина, перший його зубчик, перше слово… І коли наше кохання закінчилося? Невже нагло, враз? Так не буває чи буває? Для Іри, схоже, воно й не починалося. А для нього? Коли перше кохання стало попелом? Одержимість відступила… Так, відступила. Залишилася прив’язаність, обов’язок, звичка.
Одного вечора повернувся після перемовин із замовником додому. То був такий сімейний ритуал: чи ситий, чи голодний, після роботи біжиш на кухню, погрітися біля сімейного вогню. Так для себе це називав. Іра насипала в тарілку борщу чи робила бутерброди, байдуже що. Важливим було інше: вона сідала навпроти та слухала його неквапливу розповідь. Розмовляли, розумілися. А в той дощовий осінній вечір вона теж насипала чи то супу, чи то борщу в тарілку, та не сіла, як завжди, навпроти. Промимрила, що в неї якісь нагальні справи, тобто ти їж, коханий, а згодом, може, поговоримо.
Він повечеряв, помив посуд. Його покликав син, зайшов до нього, порозмовляли, вклав малого спати. Тоді подався до ванної, здійснювати вечірній ритуал. Коли зайшов у спальню, дружина вже вклалася. Поклав ніжно руку на плече, вона навіть не поворухнулася. Звідкись знав – вона не спить, лишень удає. І він не став наполягати, розштовхувати її. Але чому? Досі сам не знайшов відповіді. Можливо, тому, що теж тоді відчув її відстороненість та підсвідомо