Щоденник Мавки. Дара Корній
сигарети. То були міцні, чоловічі, без фільтру. – На, мо’, закуриш?
Магда заперечливо захитала головою.
– Могла й не пропонувати. На тобі можна вішати етикетку: еталон жіночності – не п’ю, не курю, вдома ночую. Ти навіть смачно пахнеш, мала. Нє-нє, не парфумами, домашнім комфортом.
Машка черкнула сірником, запалила сигарету й затягнулася. Сірник загасила та поспіхом запхала собі до кишені. Тільки тепер Магда зрозуміла, що так її спочатку тут здивувало. Довкола було чисто, навіть недопалки не валялися під ногами, не то що спалені сірники чи пластикові пляшки. Машка затягнулася ще раз. Кінець сигарети сердито засичав. Бомжиха відірвала кусень газети і струсила на нього попіл.
– Ну, от слухай тепер, мала. І то уважно, і постарайся все запам’ятати. Перед тобою сидить сорокарічна жінка. Що, здивована?
Машка сумно посміхнулася. Магда не встигла стерти зі свого обличчя подив. Машка лишень на три роки старша від неї. Та хіба це можливо? З вигляду – це стара втомлена життям пані, хай, на перший погляд, невизначеного, але вже точно не сорокарічного віку.
– Ага, мала. Я також колись була схожою на тебе. Коли починала. Була… І роботу мала, і чоловіка, і родину… І пахло від мене гарно, і очі горіли вогнем, а не пилом припадали. Та в один момент усе полетіло під три чорти. Шкереберть. Давай я собі ще наллю, бо щоб усе це розповісти – потрібен наркоз. Купа років минула, а я й досі його не відпускаю. Його, свій біль. Мов талісман тримаю при собі і позбутись не можу чи не хочу. Може, ти мені скажеш чому?
Машка хлюпнула рідини собі в стакан. Магді навіть не пропонувала. Залпом висушила і цього разу скривилася, та Магда точно знала, що скривилася не від того, що горілка смердюча чи пекуча, – кривилася від споминів.
– Може, не треба згадувати, якщо воно болить? Може, колись потім, га? – несміливо запропонувала Магда.
– Треба, мала, треба. Дуже треба. І, мені здається, що зараз більше тобі, аніж мені. Щоб почути правду про себе. Знаєш, а я ж за професією психолог. Професіонал, блін. Тож мовчи і слухай. Слухай і мовчи.
Сигарета в руці тремтіла, попіл падав на стіл, наче жухлі сльози з чиїхось невидимих очей.
– Перед тобою зараз сидить бомжиха Машка. У минулому красива успішна жінка – Марія Федорівна Пристай. Психолог у приватній клініці, якою керував її чоловік. Вона ж свого часу і запропонувала йому цю клініку створити. Певна річ, потрібні були гроші, щоб почати. Вона знайшла. Гарні зв’язки, друзі, які не беруть відсотків, банкіри, які пропонують хороші умови, бо ти вмієш і знаєш, як розмовляти з грошовитими чоловіками. Фах і твоя врода дозволяють це робити. Усе в тебе є – квіти на свята, дорогі подарунки. Взимку відпочинок у Єгипті, влітку – Туреччина. Хочеш побачити Париж – будь ласка. Для коханої будь-які двері світу відкриті… Усе є, та… Бог не дає дітей, бо відразу всього мати не можна… чи можна? Певно, як кому. І ти п’ятнадцять років безупинно мариш дітьми, лікуєшся, пробуєш. Врешті настає момент, коли розумієш – це безуспішно, та за інерцією продовжуєш пробувати. Так, твої намагання вже як спорт…