Розколоте небо. Светлана Талан
злетіло тихе «Іуда!». Коли біля столу вишикувалися в чергу охочі писати заяви, Чорножукови мовчки підвелися й рушили на вихід. Чоловік Ольги засіпався, але вона так його огріла по спині важким кулаком, що той замовк і поплівся за жінкою. За ними пішли ті, хто не мав бажання писатися в колгосп. Родина Чорножукових, попрощавшись, розбрелася по своїх домівках. Варя мовчки йшла позаду батьків.
Морозне повітря трохи розсіяло туман у думках Варі. У голові крутився не так вибрик брата, як вчинок Ганнусі. На душі було сумно та бридко, ніби там постійно жила холодна й бездушна змія, яку не помічала. Зараз вона виповзла, ковзнувши по теплому тілу і залишивши по собі щось неприємне, слизьке, брудне.
Село оніміло. Поснули сині тіні. Лише де-не-де світилися вікна та над хатами прямісінько в темінь неба тоненькою цівкою струменів сірий дим. Сніг приспівував під ногами, і вулиця вслухалася в мелодію кроків. Лише перед своїм подвір’ям Павло Серафимович зупинився, сумно глянув доньці в очі.
– Ось тобі, доню, і намисто, і чобітки для подружки, – дорікнув він. Донька нічого не відповіла. Горло стисло так, що стало важко дихати. Очі наповнилися слізьми, але Варя себе стримала, не розплакалася, лише мовчки кивнула. Вона відчула: десь поза її плечима принишкла біда, яка чекає свого часу. Варя навіть відчула її холодний подих. Дівчина обернулася – позаду нікого. Все навколо дрімало під сніговою пеленою, і лише мовчазні дерева тихо-тихо сіяли сріблястим інеєм…
Розділ 15
Ніч сипнула на небо пригоршню мерехтливих зірок. Серед них застиг мовчазний місяць. Ніщо не порушувало цілковиту тишу зимової ночі, лише зі стайні долинуло мирне хропіння коней, які вчули на подвір’ї свою господиню. Варя усміхнулася до себе: хитрий Буян, сподівається отримати ласощі. Не до нього зараз. Андрій чекає на неї, а надворі тріщить мороз. Варя вже й не сподівалася, що зможе вийти непоміченою. У хаті батьків допізна горіло світло, та й бабуся геть переплутала день із ніччю – насилу заснула. Варя котячою ходою вислизнула на вулицю і швидко пішла. Одна згадка про Андрія – і тілом пульсуючими поштовхами побігла кров, зашуміло в голові, шалено закалатало серце. Ще трішки – і вона в обіймах коханого!
– Любий! – злетіло тихо з її вуст. – Ти змерз? Господи, у тебе навіть брови взялися памороззю!
– Пусте! – відказав Андрій, а Варя заглянула в його очі, повні захоплення. – Я б міг тебе чекати до ранку, аби лише ти прийшла!
– Чи я могла не прийти?! – мовила вона лагідно.
Андрій подивився на кохану. У її погляді було стільки ніжності й тепла, що він не стримався – почав покривати її обличчя, уста, щоки, волосся, що вибилося з-під хустки, палкими цілунками. Її губи ніби налиті знадою, від них неможливо відірватися, ними можна насолоджуватися, смакувати, як джерельною водою в полуденну спеку.
– Моя люба, єдина на все життя, – прошепотів пристрасно юнак, звільняючи її тіло від зайвого одягу.
– Мій! – відповіла вона згодою, щільніше притискаючись до розпашілого