Розколоте небо. Светлана Талан

      – Тату, не губіть мене! – сказала Варя.

      – Я турбуюся про твоє майбутнє, – промовив він глухо. – Чи я можу бажати тобі зла?

      – Тоді ж навіщо хочете мене віддати за нелюбого?

      – Щоб твоє майбутнє було добрим.

      – Не може бути добра в мертвому майбутньому! – викрикнула Варя. – Я ж буду як пташка у клітці!

      – Птахи вільні, але й вони звикають до клітки й продовжують жити.

      – А я так не хочу! Мамо, – звернулася Варя до матері, яка мовчки витирала краєчком хустки сльози, – скажіть ви хоч що-небудь!

      – Я не знаю, – тихо мовила жінка. – Твій батько – мудра людина. Напевно, йому видніше, як буде краще.

      – Можливо, Василь і гарний хлопець, – сказала Варя, – нехай знайде собі іншу дівчину, але мені він огидний.

      – Так, Василь – добрий господар, – мовив батько. – Він буде про тебе дбати. До того ж він один у батьків, не багатий, але статок має. Ми дамо тобі гарне придане: корів, коней, птицю, землю, до того ж стільки полотна мати приготувала: і перина, і подушки, і вишивані рушники. Що вам ще потрібно?

      – То дайте все це нам з Андрієм! Він непитущий, працьовитий, він вік мене носити на руках буде! – Варя з надією дивилася то на батька, то на матір.

      – Моє слово: ні! – прозвучало як вирок.

      – Але чому?! – з відчаєм скрикнула Варя.

      – Андрій уже вступив до колгоспу, тож хай би що ми тобі дали – все піде в комуну. А я цього не допущу! – гримнув батько. – Кажеш, Андрій непитущий? А я добре пам’ятаю його батька-пияка. І дід його теж був любитель у чарку заглянути, тому й згорів від горілки. Варю, доню, я не бажаю тобі зла, але подумай сама: у нього на плечах брати і хвора мати. Тобі доведеться не своїх дітей глядіти, а тягти на собі цілу родину! А з Василем ти будеш як у Христа за пазухою.