Останній з могікан. Джеймс Купер
проходив повз них, тремтіли зо страху, ніби почувши вовків, а вовк часто кружляє поблизу індіанського табору, сподіваючись отримати залишки дичини, вбитої дикунами.
– Ви забули про оленя! Може, ми зобов’язані вбитому оленеві появою вовків? Але чуєте? Що це за шум?…
– Бідна Міріам! – бурмотів учитель співу. – Твоєму лошаті призначено стати здобиччю хижих звірів.
– Серце цього чоловіка засмучене через смерть тварини, – зауважив Соколине Око. – А оскільки він покладається на долю, то невдовзі переконається, що краще пожертвувати чотириногим, аніж важити життям людини. Але правда ваша, нам треба швидко зрізати м’ясо на печеню, а рештки кинути в річку, бо вовки прибіжать на берег і будуть заздрісно дивитися на кожен наш шматок. А щодо ірокезів, то вони невдовзі здогадаються, чим спричинено вовче виття.
Мисливець зробив знак могіканам, щоб ті йшли за ним, і всі троє зникли за стрімчастою скелею, що височіла за кілька кроків від води.
Глава VІ
Гейворд і його супутниці з деяким хвилюванням сприйняли загадкове зникнення своїх провідників. І тільки співак псалмів не звертав уваги на те, що відбувалося навколо. Він сидів на уступі скелі, не подаючи ніяких інших ознак життя, крім частих глибоких зітхань. Незабаром почулися приглушені голоси, наче кілька людей кричали десь глибоко в надрах землі. Аж раптом яскраве світло вдарило в очі мандрівникам – і перед ними розкрилась таємниця сховища, в якому перебували мисливець і могікани.
У дальньому кутку вузької печери, що розміщувалася у скелі, сидів мисливець, тримаючи в руці жмуток палаючих скіпок. Осторонь від нього стояв Ункас. Мандрівники з острахом позирали на струнку постать молодого могіканина. Подібно до Соколиного Ока, він був одягнутий у зелену мисливську сорочку. Погляд його блискучих темних очей був спокійним і сміливим, а горді риси обличчя й уся статура вражали правильністю пропорцій.
Дунканові Гейворду і його супутницям удалося нарешті роздивитись обох могікан, і, побачивши гордий, рішучий та трішечки дикий вираз обличчя молодого воїна, вони відчули, що вже не мають сумнівів щодо нього.
Аліса милувалася відвертим обличчям Ункаса, його гордою поставою, а Гейворд, хоч і звик спостерігати у тубільців досконалу красу форм, не міг утриматися від захвату перед цим узірцем чоловічої вроди.
– Під охороною такого безстрашного і шляхетного юнака я й тут могла б спокійно спати, – пошепки сказала Аліса Гейвордові. – Напевне ті жахливі вбивства, про які ми стільки чули й читали, не могли б відбутися в присутності такої людини.
– Справді, він є винятковим прикладом тих прекрасних природних якостей, які нечасто тепер зустрічаються у представників його народу. Дійсно, Алісо, такі риси, такі очі створено швидше для того, щоб наганяти жах, аніж для обману. Проте не брешімо самим собі, намагаючись знайти в ньому інші чесноти, крім чеснот дикуна. Сподіваймося, що цей могіканин не зрадить наших сподівань і стане для нас тим, ким здається зовні – вірним і хорошим другом.
– Невже