Останній з могікан. Джеймс Купер
нього.
Пролунала урочиста мелодія, і глухий шум водоспаду став чудовим акомпанементом для чистих, дзвінких дівочих голосів і вдумливого Давидового тенора.
Індіанці слухали співи з такою увагою, яка, здавалось, перетворила їх на каміння. Соколине Око, приготувавшись слухати, спочатку байдуже підпер свою голову руками, та мало-помалу його обличчя пом’якшало, і він подумки перенісся в своє дитинство, коли його вуха чули подібні милозвучні духовні пісні. Очі його зволожились, і незабаром по щоках потекли гарячі сльози.
Раптом почувся вереск, не схожий ні на людський, ані на крик будь-якого іншого земного створіння. Охоплені страхом мандрівники стихли.
– Що це? – нарешті запитала Аліса.
Ні Соколине Око, ні індіанці не відповіли. Вони стали вслухатися, чекаючи повторення дивного звуку. Ункас вийшов із печери, щоб дізнатися, що скоїлось. Коли він повернувся і поговорив зі своїми товаришами, мисливець сказав:
– Ніхто з нас не знає, що це, хоча найстаріший із-поміж нас ось уже тридцять років блукає цими лісами. Донині я думав, що серед звуків, які видають індіанці або тварини, немає такого звуку, якого б не вловило моє вухо, проте наразі я зрозумів, що помилявся.
– Може, це бойовий клич, що його застосовують воїни для залякування ворогів? – спокійно запитала Кора, тим часом як її сестра помітно розхвилювалася.
– Ні! Коли б ви хоч раз почули войовничий крик, то ніколи б не переплутали його з іншим. На відміну від інших, цей крик занадто страшний і зловісний.
– Ану, Ункасе, – звернувся Соколине Око до молодого індіанця делаварською говіркою, – чи видно наше світло крізь покривало?
Вислухавши відповідь Ункаса, мисливець повідомив, спантеличено похитавши головою:
– Зовні нічого не видно. Наше сховище повністю огорнуте мороком. Ходіть-но в дальню печеру й спробуйте заснути. Через кілька годин ви знову повинні бути на ногах, щоб вирушити у форт Едвард.
Кора прислухалась до цієї поради з таким спокоєм, що менш смілива Аліса змушена була зробити те саме. Водночас, вона все ж таки шепнула Гейвордові, щоб він супроводжував їх.
Гейворд захопив із собою палаючу скіпу, яка ледве освітила вузьку печеру, де їм довелося стати на ночівлю.
– Не залишайте нас самих, Дункане, – попросила Аліса. – Ми не заснемо в цьому страшному місці.
– Переконаймося спочатку в безпеці нашої фортеці, а потім поговоримо про відпочинок, – відповів Гейворд.
Пройшовши в найдальший кут печери, він підняв покривало і вдихнув свіже повітря водоспаду.
– Із цього боку природа спорудила нездоланну перепону, – вів далі Гейворд, показуючи рукою на вируючу воду, яка скочувалася крутим укосом.
– А оскільки з іншого боку є вірні люди, то я не бачу причини відмовитися від поради Соколиного Ока. Я впевнений, що Кора тієї самої думки.
– Кора може визнати справедливість ваших слів, але не в змозі прислухатися до поради, – відповіла старша сестра, сідаючи біля Аліси на ложе з гілок сасафраса.
– Крім