Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов
запитання Чеслав відповів не одразу. Він хотів би й зовсім уникнути відповіді або хоча б збрехати, але батькові не міг.
– З роду Буревоя, – вимовив і затамував подих.
Ця новина для Велимира була аж занадто несподіваною, такою, що він навіть не одразу збагнув, що сказати синові.
– Чеславе… Ти ж знаєш, що наш рід і рід Буревоя ворогують?..
– Знаю…
– Ще наші пращури прокляли цей рід і нам заповіли не знатися з ними.
– Це було давно. Уже й старі не пам’ятають причини тієї чвари, – не здавався Чеслав.
Велимир, роздратований упертістю сина, підвищив голос, і той задзвенів залізом, як завжди, коли голова Роду був непохитний.
– І дружин брати з їхнього гнилого племені ми не повинні! Щоб не мішалася кров наша, предків наших із проклятою кров’ю!..
– Батьку!.. Кажуть, що коли ти побачив мою матір, то ніхто й ніщо не змусило б тебе відмовитися від неї. Це правда? – Чеслав дивився батькові просто в очі.
– Твоя мати – інша річ, – і голос Велимира затремтів. – Її рід… завжди був дружній до нас.
– Я хочу знати: це правда?
Нагадування про Росаву вибило Велимира з колії. У грудях защеміло, наче в стару рану ввігнали кіл і різко повернули. Велимирові здалося, що домом пройшовся протяг і сама Росава з’явилася, щоб почути цю важку чоловічу розмову батька й сина.
– Правда?
– Правда… – у голосі Велимира вже не чулося заліза. – Твою матір любив і жалував, як ні жодну іншу… Але правда й інше… Тричі я брав собі дружин. І щоразу з іншого дружнього нам роду або племені. І робив це не тільки для себе, а й заради зміцнення нашого Роду. У світі дикому живемо, суворому й безжальному. Серед звірів двоногих. Їх боятися треба. Того й дивися вороги поласяться на землі наші та угіддя. А то й степовики які набіжать розорити городища: людей побити та полонити. Чи легко було вижити нам без підтримки, без опори? А тому є думка в мене, що й Ратибор, і ти, коли підростеш, маєте дружин собі взяти із сусідніх племен, щоб зміцнити дружбу з ними. Союзи наші скріпити.
Ніколи ще батько так серйозно не говорив із Чеславом, не ділився такими таємними думами. Хлопець розумів, що батько розмовляє з ним уже не як із юнаком, а як зі зрілим чоловіком, і це тішило його самолюбство. Але й від свого рішення відмовлятися не хотів. Так говорили йому думки, так почувало його серце, так вимагали його бажання.
– З нами багато хто поріднитися матиме за честь. Сильні роди! Ви в мене он якими славними піднялися! – продовжував Велимир. – А дівок у них гарних, що риби в річці, будь-яку обирай.
– Я вже обрав, – уперто стояв Чеслав.
І для нього це було не просто примхою. «Коли вже я стаю чоловіком зрілим, повноправним, то й бажання моє, і думку повинні визнавати інші», – гадав Чеслав.
Упертість сина розсердила Велимира. Він не стримався, смикнув себе за бороду й закричав:
– Це ти так сказав, а що Рід скаже?!
– Рід тебе послухає, – упевнено відповів Чеслав.
– А нашим Великим чи буде це любо? Предкам