Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов
із сином вийшли з дому. Усю дорогу до річки йшли мовчки. Тільки на березі батько заговорив:
– Гарна дівка! – і, помовчавши, додав: – Сподіваюся, у тебе розуму вистачило не попсувати її?
– Вистачило, – глухо відповів Чеслав.
– Не думаю, щоб Буревой так просто погодився зі зникненням дочки, – міркував уголос Велимир. – Шукати буде. А може, ті чужинці, що круг нашого городища тупцювали і про яких Сокіл казав, і були його людьми?
– Я обережний був…
– Обережний! Обережний!.. – передражнив сина Велимир. – Досить товкмачити про свою обережність. Дивись, куди вона тебе привела!..
Але Чеслава це не збентежило:
– Сокіл казав, що не бачив свіжих слідів. Пішли чужі, – йому самому хотілося вірити в це. – А дівок і раніше зазвичай крали.
– Крали… – думаючи про щось своє, повторив уже тихіше Велимир. – Бачу, люба вона тобі, Чеславе…
– Люба…
– …Як батько можу зрозуміти тебе, але як відповідальний за весь Рід наш не можу допустити такої сваволі. Не за законами це нашими, не по правді… – так само спокійно продовжував Велимир. – І проти предків наших я не піду, і тобі не дам цього зробити.
Але спокій у батькових словах зовсім не помирив із ними запального Чеслава. Намагаючись стримати незгоду, що закипала в душі, він спробував відповісти під лад батьку – стримано та поважно:
– Я тебе, батьку, поважаю, як і предків наших, і пам’ять про них не вкорочую, але й себе неволити не дам!
– Сміливий?! – вдарив сина поглядом Велимир і беззаперечним голосом наказав: – Виконаєш волю мою й Роду нашого!
– Але й свою не дам зашморгом задушити!
– Щеня! Батька ослухатися здумав?!! – заревів Велимир і з розмаху заїхав Чеславові у вухо. – Як мені в інших покори вимагати, коли власний син коритися відмовляється?
Рука у Велимира була ой яка важка! Чеслав, стримуючи мимовільні сльози, відступив на крок. У ньому кипіли злість, образа й потоптана гордість. Скуйовджений, злий, з палаючим вухом, він був схожий на молодого задерикуватого півня. Якби перед ним був не його батько, а будь-хто інший, він неодмінно кинувся б у бійку й помстився за гірку образу.
– Роби, батьку, що хочеш, але вона однаково моєю буде! – викрикнув юнак.
– Не буде!
– Подивимося! – розвернувшись, Чеслав прожогом метнувся геть.
Цієї миті на березі з’явився Ратибор. З подивом дивлячись на брата, що тікає, і на не остиглого ще після сварки батька, запитав:
– Що це з ним, батьку?
– Дурість в голову б’є. Через дівку біситься. Але нічого – попустить. А не попустить – обламаю непокірливого!
Неждана вперше у своєму житті спала в чужому домі, якщо, звичайно, не брати до уваги печеру Мари, схожу більше на кам’яний мішок. Поруч борсалася уві сні Голуба. Хоча дівчата дуже насторожено поставилися одна до одної, спати їм довелося на одному лежаку. Окрім них, у домі лишилися спати також Велимир із Болеславою. А Ратибор і Чеслав, сказавши,