Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов
вона була зовсім поруч, він міг роздивитися її уважніше. Її світлі, кольору мокрої стиглої пшениці коси безладно розсипалися на овечій шкурі. Він глибоко вдихнув повітря й відчув їхній запах. Коси пахли свіжістю й трішечки травою. І цей новий для нього тривожний дух не могла перебити навіть стара овеча шкура, пропахла кислим потом. Її обличчя, таке спокійне та беззахисне, видалося йому ще вродливішим, наче перша лісова квітка навесні, осяяна сонцем. Він навіть помітив дрібне ластовиння… Її пухкі, ще напівдитячі губи час від часу посмикувалися й щось шепотіли уві сні. Чеслав не стримався і рвучко поцілував ці такі звабливі вуста.
Його рух розбудив дівчину. Вона розплющила очі й, побачивши так близько перед собою його та втямивши, що це їй не мариться, відсахнулася, намагаючись відповзти якнайдалі, і задкувала, аж поки ремінь, що їх зв’язував, не натягся до краю. Юнак, не бажаючи втрачати завойоване, подався в її бік і, схопивши, спробував притягти до себе. Та бранка, виставивши руки вперед, рішуче зупинила його натиск. У її очах він побачив страх і, що ще гірше, – ненависть. І тоді він відступив…
Підвівшись, він дістав із торби хліб і, вломивши чималий шмат, простягнув дівчині.
– Поїж!..
Дівчина, вочевидь, боячись нового нападу, навіть не ворухнулася, але потім таки простягла руку й сторожко взяла хліб. Після цього Чеслав, відламавши й собі шматок, заходився їсти. Смаку він не відчував, бо все думав, що за сила спиняє його перед цією чужинкою. Відповіді не знаходив, а тому лютився. На неї, на себе, на весь білий світ…
Перекусивши, Чеслав гукнув Вітра, що пасся неподалік, і почав збиратися в дорогу. Попереду в них було ще добрих два дні важкого шляху.
До воріт рідного городища Чеслав увійшов, коли сонце вже почало хилитися до заходу. Вітер ступав за господарем, задоволено фиркаючи, радіючи поверненню додому після тривалих блукань. Їхнє городище, оточене з трьох боків лісом, стояло на березі великої повноводної річки. Від лютого звіра й непрошених гостей воно відгородилося високим дерев’яним частоколом, за яким сховалося кілька десятків хатин, напівземляних хиж та господарських будівель. Поруч, на відвойованій у лісу землі, розкинулися невеличке поле та городи. Усе це належало двом родам: Велимира й Зимобора. А сам Чеслав був молодшим сином голови Роду й городища – Велимира.
Селище зустріло Чеслава щоденними клопотами. Господині, як і належить, доглядали худобу, доїли кіз і нечисленних корів, час від часу перекидаючись незлобливими жартами. Хтось порядкував коло вогнищ, готуючи їжу, – саме був час закінчити день вечерею. Чоловіки та хлопці плели кошики для рибальства, перетягали луки, запасалися стрілами, радячи та підказуючи один одному. Невгамовна дітвора, залишена без догляду, гасала серед дорослих, радіючи можливості побешкетувати. Вправний у незвичній ще для їхнього краю ковальській справі Тихомир, спритно працюючи молотом, квапився закінчити роботу до темряви.
З-за кузні назустріч Чеславові