Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов
якомога швидше замінити прогнилі колоди. Того й диви обваляться, – із цими словами Велимир увійшов у дім.
Це був ще міцний, майже без сивини в бороді чоловік. Високий, ставний, загартований суворим життям, він нагадував могутнє дерево, що міцно трималося корінням за землю. У його словах і вчинках була життєва мудрість, а в руках – сила. За це його поважали, а часом і побоювалися. На ньому лежала відповідальність за весь Рід і городище. І він із гідністю й честю ніс цю ношу. Коли дивився на одноплемінників своїми сірими суворими й уважними очима, то навіть найнепокірливіші з них змушені були визнавати його силу.
За спиною Велимира стояв Ратибор – старший брат Чеслава. Він був дуже схожий на батька. І багато хто говорив, що Велимир у молодості був саме таким. Ще більше схожі вони були характерами. І якщо Чеслав бував гарячий, а часом і впертий, то Ратибор відзначався такою самою розважливістю, що й батько. Він був старший за Чеслава на кілька років і вважався вже цілком рівноправним членом племені. У них із Чеславом були різні матері.
Помітивши Чеслава, Велимир зупинився на порозі, важко зітхнув, але спокійно й наче між іншим зауважив:
– Ось і наш Чеслав додому приблудився, – потім, кашлянувши, неквапно підійшов до столу й сів, як і годиться господареві, на покуті.
Ратибор увійшов за батьком і сів напроти брата.
– Де був, сину? – буденно запитав Велимир, але Чеслав знав, відчував, що батько гнівається.
– Полював, батьку, – постарався так само спокійно відповісти Чеслав.
Велимир, ніби погоджуючись із поясненням сина, кивнув і провів рукою по столу:
– Ну що ж, похвалися добрим полюванням, багатою здобиччю.
– Не добув я нічого нині, – уникаючи дивитися на батька, відповів Чеслав.
– Голубо, принеси-но води зі струмка, – раптом м’яко звернувся Велимир до дівчини.
– Так ось же вода, – зачерпнула ковшем води із цебра Голуба.
– Я сказав: свіжої, зі струмка, – у його голосі тепер зовсім не було м’якості. – А Ратибор проведе тебе, щоб не було боязно.
Голуба, мовчки знизавши плечима, слухняно підхопила дерев’яне цебро й вийшла за поріг. За нею так само мовчки пішов Ратибор, нагородивши брата докірливим поглядом.
– Не схоже це на тебе. Рука в тебе вірна, а око гостре. Без здобичі зазвичай не повертався… – Велимир уважно подивився на сина.
Чеслав, насупившись, мовчав. Йому неприємні були слова батька, але й відповісти було нема чого.
– Ну, то й що, і таке буває, – продовжував Велимир. – І досвідченому мисливцеві часом не йде звір до рук. Може, Лісу не догодив чим? Прогнівав могутнього?
– Не гнівив я могутнього, звичаї знаю, – похнюпившись, тихо відказав Чеслав.
– А може, рука твоя не була тверда від думок, що пішов із городища, нікому не сказавши, куди й чи надовго?
І хотів би Чеслав наразі промовчати, та не міг –